Диканська районна газета "Трудова  слава"

Тема голодомору впродовж багатьох років бентежить серця українців. З часів незалежності України вона набула широкого висвітлення в засобах масової інформації, у наукових дослідженнях, на сторінках періодичних видань. Герої літературних творів, присвячених цій темі, ніби оживають, а разом з ними й усі лихоліття, від яких стає моторошно. Скільки ж таких чорних смуг було в житті українського народу?
Найбільше від голоду 1932 – 1933 років постраждала житниця Європи – Центральна і Східна Україна. Серед інших страшного лиха вповні зазнав полтавський край, славний своїми чорноземами. Проте голод, хоча й не у таких масштабах, при­йшов на Полтавщину не вперше. Хронологія голоду в Україні набагато складіша. Оглянемо, які ж випробування голодом припали на долю українського народу в рамках ХІХ  – середини ХХ ст., а також проаналізуємо державну політику стосовно голодуючих регіонів.
Дослідник історії економії князя В.П.Кочубея П.Г.Клепатський, робота якого зберігається в Диканському краєзнавчому музеї, зазначав, що на початку ХІХ ст. у неврожайні роки для допомоги голодуючим селянам Диканської економії були запроваджені так звані громадські гамазеї. Така підтримка спиралась на державне законодавство і мала форму позики. Згодом поміщики повертали свої витрати чи то готівкою, чи додатковою працею одержувачів позики. У Диканській економії навіть робили знижки для голодуючих. Ми не знайшли жодного документа, яким би витрати поміщика на голодних покривалися їхньою додатковою працею. Селян не змушували повертати з подальшого врожаю пуд за пуд чи карбованець за карбованець, не передбачалось повернення боргу і в іншому еквіваленті. Економія намагалась надати кріпакам додаткову роботу, щоб останні могли відробити борг. Найбіднішим борг прощався. Управитель кочубеївської економії Клемберг писав (мовою оригіналу): “Для тех, которые в состоянии работать, но которые только нуждаются в том, где и как бы заработать я приискиваю все возможные средства к сему, кроме позволения молотить хлеб за коробку, я дал им теперь позволение рубить дрова за деньги, заниматься перевозкою хлеба и водки, ткать холст и. д. Женщинам я раздаю мотки прясть и проч. и проч.”.
Варто зазначити, що як додаткову допомогу селянам під час голоду поміщики роздавали снопи (під час збору збіжжя), копиці сіна (під час косовиці), надавалась робота в садку та навіть годували кріпацьку худобу панського бардою, тобто як могли, підтримували своїх селян у неврожайні роки.
Віктор Павлович Кочубей як очільник міністерства внутрішніх справ Російської імперії дбав не лише про свою економію, в першу чергу він цікавився результатами діяльності експедиції державного господарства. Особливо багато часу приділяв питанням забезпечення населення країни продовольством. У голодні роки в державі заборонялась зовнішня торгівля хлібом. З метою стимулювання матеріальної зацікавленості держава брала на себе обов’язок в організації закупівлі хліба у приватних осіб за узгодженими цінами. Під керівництвом В.П.Кочубея була проведена реорганізація забезпечення населення продовольством, адже протягом 1820 р., 1821 р. і 1822 р. українські землі потерпали від великої посухи. Хлібних магазинів (запаси зерна, які влаштовували у поміщицьких маєтках за урядовим розпорядженням) для боротьби з цим лихом не вистачало. Було прийнято за правило, що такі хлібні запаси  влаштовували і зберігали в тих регіонах, де врожайність хліба була найвища. 
1833 рік був надзвичайно голодний, взнаки давалась велика посуха, і хоча через сто років Україну затьмарив ще страшніший голод, проте політика держав до голодуючих регіонів була діаметрально протилежною. Оглянемо цю різницю. Про масштаби голоду в 1833 році вдалося довідатися зі звіту М.Г.Рєпніна, полтавського генерал-губернатора. Передували йому перш за все важка та виснажлива війна з Туреччиною (1828 – 1829 рр.), епідемія холери, неврожаї та падіж худоби. Ні краплинки дощу з квітня по серпень 1833 року, пекуче сонце, постійні суховії виснажили землю. Козацькі комори та поміщицькі гамазеї стояли порожніми. Але генерал-губернатор Рєпнін з губернським начальством розробив детальний план боротьби з голодом, створивши спеціальну комісію. Рєпнін домігся від царя Миколи І виведення військ, які дислокувалися в губернії, а від уряду – надання грошової допомоги, а також грошової позики для поміщиків, щоб ті мали можливість придбати хліб і прогодувати своїх селян. Центром заготівлі хліба на Полтавщині стали три повітові міста: Лохвиця, Переяслав і Кременчук. Комісія суворо стежила, щоб купці не накручували ціни на людському горі. Хліб, до речі, купували й за кордоном. Комісія народного продовольства провела досить велику роботу зі справедливого розподілу завезеного зерна на харч і весняний посів. На кожну дорослу душу населення на місяць виділялося по 12 кг, а на дітей – по 6 кг зерна. Такої кількості було замало, і люди змушені були додавати в борошно жолуді, березові бруньки тощо.
Цікавим фактом, який відносимо до 1833 року, є проведення різних благодійних заходів для підтримки голодуючих. У Полтавському інституті шляхетних панянок була розіграна спеціальна лотерея, а полтавська інтелігенція влаштовувала концерти, кошти від усіх заходів передали на користь потерпілих від голоду селян. На той час Полтава була поділена на 8 дільниць. Ці дільниці очолювали поважні полтавські дами. Саме вони організовували для безпритульних людей бараки, де можна було пожити і отримати за півціни хліб та яловичину. Тобто усім миром стали на захист тих, кому загрожувала смерть. Як не страждали люди, але пухлих не було, помирали від голоду одиниці.
Початок ХХ ст., 1921 – 1923 рр., і знову чорна смуга в житті українців. Революція принесла ро­зорення селянським господарствам, нова влада – непродумані соціалістичні реформи, природа – велику посуху. Фінансове становище новоствореної держави напряму залежало від поставок зерна за кордон, тому факт голоду на українських землях свідомо замовчувався. Натомість його можна було уникнути, не продавши, а перерозподіливши надлишки продовольства з регіонів, які від голоду не потерпали, на користь голодуючим. Окрім того, голодні регіони на рівні з іншими платили державі продрозкладку (заборгованість селян державі). Скасування її також полегшило б становище селян. 

До того ж райони, де почався голод, були оточені військами. Факт голоду замовчувався, бо на початку 20-х років в Україні надто активними були антибільшовицькі повстанські рухи. Правда могла послабити і так нестійкі позиції більшовицької партії, а голод набагато краще впорається з повстанцями, ніж каральні експедиції. Лише в січні 1922 року, коли факт масового голоду уже неможливо було замовчати, його таки визнали, але лише у південних районах країни. На превеликий жаль, про справжні масштаби голоду 1921 – 1922 рр. говорити важко, адже будь-які статистичні дані цього періоду відсутні. Історики називають цифри голодуючих в Україні близько 4 – 7 млн. чоловік. Реальна ж кількість загиблих не відома. А вже в другій половині 1923 року на українських землях відзначається велика врожайність зернових. Голод вщух. Це було тяжке випробування для українського народу, проте, на жаль, не останнє в ХХ столітті.
Через 10 років Україна знову опинилася в стані голоду, найбільше страждало українське село. Адже з початком колективізації селяни чинили знач­ний опір створенню колгоспної системи господарювання. Сила і зброя не здатні були придушити опір. Влада застосувала проти селян голод. На противагу голодним рокам ХІХ ст., від яких потерпали селяни, цей голод був штучно організований самою владою. Про допомогу голодуючим навіть не йшлося. 
Голодомор спричинив велику смертність населення, особливо дітей та людей похилого віку. Селяни були змушені їсти собак, котів, щурів, листя та кору дерев, траплялися численні випадки канібалізму. Село вимирало. У деяких селах над сільрадами вивішували чорні прапори, це означало, що жителів тут уже не залишилось. А в цей час на залізничних станціях, елеваторах, нерідко просто неба під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба. Селяни, загнані у безвихідь, кидали свої домівки і пробували дістатися до міста, але не всім це вдавалося. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під’їздах будинків і просто на вулицях. І лише з травня-червня 1933 року держава під тиском світової громадськості почала надавати деяку допомогу українському селянству. 
14 травня 2003 року відбулося засідання Верховної Ради України, присвячене пам’яті жертв Голодомору, де визнали, що “...Голодомор було свідомо організовано сталінським режимом і має бути публічно засуджений українським суспільством і міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв факт геноциду у світовій історії”. А 4 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ “Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні”.
Загальновизнано, що за природною родючістю українські ґрунти є одними з найкращих у світі. Новий урожай 1933 року зупинив голод в Україні. Але недовго тривав мир, у 1941 році вступили фашистські загарбники. Українська земля запалала вогнем.
Після Другої світової війни почалася відбудова. І знову в 1946 році через тривалу посуху у центральних та південних регіонах України почався голод, який тривав до 1947 року. Голодувало кілька мільйонів мешканців сільської місцевості. За підрахунками істориків, від голоду померло близько 1 млн. чоловік. Його причиною була перш за все руйнація сільського господарства під час війни. Не вистачало робочих рук, значна кількість чоловіків загинула на фронті чи зазнала каліцтва. На відбудову сільського господарства протягом 1945 –1947 років виділялося недостатньо коштів, пріоритет віддавався відбудові промисловості. 1946 рік видався неврожайним, проте плани хлібозаготівель владні структури держави не змінили, і вони залишались надмірно високими й нереальними. Як і в попередні роки, радянська держава продовжувала вивозити хліб за кордон.
Звісно, Москва, як і Київ, були проінформовані про стан справ на селі. Але партійно-державний апарат не реагував на це. Як і в 1921 – 1923, 1932 – 1933 рр., так і цього разу уряд робив вигляд, що проблеми не існує. Надання допомоги голодуючим розпочалося лише з січня – березня 1947 року. 
Найсправедливіший історик – свідомість народу, адже найдостовірніше історичне джерело – це народна пам’ять. Голод вкарбувався в пам’ять українського народу на довгі роки і покоління, пам’ять цю вкладено до нашого генотипу.
Ми коротко оглянули голодні лихоліття України в цілому і Полтавщини зокрема у хронологічних рамках: початок ХІХ ст. – друга половина ХХ ст. З уст зринають слова, написані Ліною Костенко в романі “Берестечко”: “Держава – держить. Бо вона – держава. У неї скіпетр влади у руці”. От тільки де та “держава”, яка б по-справжньому “держала”?
Якщо у ХІХ ст. природний голод на українських землях долався рукою державною, то голод ХХ ст. рукою державною творився і нею ж примножувався. Спланований як чітка стратегія, голод 1932 – 1933 рр. 
намагався зруйнувати основи усталеної віками народної української моралі, людяності, любові до ближнього. Натомість посіяв у душах українців страх, підозру, ненависть і німу покору тоталітарному режиму. Скільки важливих для розкриття механізму геноциду фактів відійшло у вічність разом з тими, хто пережив геноцид. Проте, дякувати Богові, пам’ять людська живе і не дає можливості майбутнім поколінням забути чи повторити страшну долю попередників. Ми, українці, як ніхто мусимо і маємо право знати правду про історію свого народу. 
Наталія Дзюба, науковий працівник Диканського історико-краєзнавчого музею ім. Д.М.Гармаша.