Опубліковано: 10 серпня 2018 р..
Гарантують якість та безпеку агропромислової продукції
На сьогодні працівники ветеринарної служби району завершують роботи з оздоровлення неблагополучного пункту щодо АЧС у ПАП “Диканське” у с. Великі Будища, а це дезінфекція приміщень, визначення її якості; проводять обов’язкові профілактичні щеплення, протиепізоотичні заходи.
Нинішні працівники ветеринарної служби з великою вдячністю згадують ветеранів – лікарів ветеринарної медицини району Вадима Облапа, Дмитра Мадригу, Володимира Жданова, Лідію Заріцьку, Миколу та Ніну Суських, Людмилу Фучко, Антоніну Малафей, Любов Тертицьку, Тетяну Сивець та інших, у яких переймали досвід, вчилися професійності і наполегливості в роботі.
На фото Валентини Діденко: Олександр Жовнір – водій Диканської районної державної лікарні ветеринарної медицини; Ярослава Шаманова – в.о. начальника районного управління ГУ Держпродспоживслужби у Полтавській області; Віктор Бойко – завідуючий протиепізоотичним відділом, в.о. начальника ДРДЛВМ; Оксана Шевченко – провідний лікар ветмедицини; Сергій Гнойовий – заввідділом організації діагностичної роботи ДРДЛВМ; Ірина Гнойова – головний спеціаліст відділу безпечності харчових продуктів районного управління ГУ Держпродспоживслужби у Полтавській області; Валентина Курбала –
санітар ветлікарні; Вікторія Славна – завідувач відділу незаразних хвороб ДРДЛВМ; Наталія Кишкар – головний бухгалтер ДРДЛВМ.
Професія ветеринара – одна з найдавніших і найгуманніших. Люди, які працюють в цій галузі медицини, – віддані своїй професії, для них робота – це і покликання, і вічний неспокій, і щоденна копітка праця. На працівниках ветеринарної медицини лежить відповідальність за благополуччя епізоотичного стану в країні, дотримання ветеринарно-санітарного контролю за якістю сільськогосподарської продукції, здоров’ям тварин та людей.
Вони охороняють територію району від занесення збудників інфекційних хвороб тварин, проводять профілактику, ведуть державний нагляд за якістю та безпекою продукції тваринного і рослинного походження.
Подяка за труд хліборобський
Є на селі такий нетривалий період під час сезону вирощування і збору урожаю, коли стихає гул тракторів і комбайнів, коли сповільнюється напружений ритм робіт, а хлібороби переводять подих: скінчилися жнива, хліб зібрано, а пізні культури ще чекають своєї черги. Тоді підбиваються підсумки роботи, підраховується, скільки вдалося намолотити центнерів з гектара пшениці, ячменю, інших зернових, скільки прибутку матиме господарство. У цей період здавна прийнято збиратися всім людом на обжинки: свято для всіх, хто трудився на полі від зорі й до зорі, а також для тих, хто приймав зерно на токах, хто готував техніку до напруженого періоду, хто курсував автомобілем від загінки до току, транспортуючи вирощене, хто готував обіди жниварям, вів облік, ремонтував... Святом обжинки є також і для всіх, хто чекав удома наморених жниварів, підтримував їх – для їхніх сімей.
Минулої п’ятниці у Стасівський будинок культури сходилися люди, щоб разом вшанувати труд своїх земляків-хліборобів на святі врожаю. Директор ТОВ НВП “Інтерагросервіс” Геннадій Головін, вітаючи усіх із завершенням збирання ранніх зернових, зазначив, що всього вдалося намолотити більше 3 тисяч тонн збіжжя, а це складає 10 відсотків валового збору нашого району. “Інтерагросервіс” є одним з найбільших платників податків по району, з молока, отриманого на власній фермі, на молокозаводі виготовляє смачні і корисні продукти. У цих досягеннях – частка праці всіх, хто трудиться в господарстві.
Стасівський сільський голова Сергій Давиденко від імені усіх земляків подякував за високий професіоналізм, за сумлінну працю, за доброчинність та вагомий внесок у соціально-економічний розвиток Стасівської сільської ради директору ТОВ НВП “Інтерагросервіс” Геннадію Головіну, грамоту йому також вручила секретар об’єднання “Рада сільгоспвиробників Диканського району” Лідія Крамаренко.
Щиро вітали стасівчан голова райдержадміністрації Володимир Шкарбань, голова районної ради Станіслав Муха, вони підкреслили важливість і неоціненне значення для усіх селянської праці, також відзначили сумлінних трудівників ТОВ НВП “Інтерагросервіс”. Грамоти отримали водій Володимир Тугай, тракторист-машиніст Павло Олійник, оператор машинного доїння Тетяна Устименко, головний агроном Сергій Миколенко, слюсар з ремонту та обслуговування перевантажувальних машин на току Олексій Бабанський, тракторист-машиніст Сергій Кошель, тесляр будівельної бригади Юрій Сушко.
Усі присутні смакували короваєм, спеченим з зерна нового врожаю.
У рамках ювілейного туру, на запрошення керівництва ТОВ НВП “Інтерагросервіс” і Стасівської сільської ради, на свято завітав гурт “Краяни”, який люблять і знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. За понад 40 років музиканти колективу працювали в багатьох стилях і напрямках, але основою й пріоритетом завжди була і залишається обробка українських народних пісень. Чудовий концерт подарували “Краяни” стасівчанам, які радо підспівували улюбленим пісням “Берегиня”, “Калина”, “Чому квіти не в’януть?”, “Туман яром”, “Несе Галя воду”, “Что тебе подарить?”, активно аплодували відомим хітам 80-х років, не стримували емоцій і радості від майстерності виконання та віртуозності музикантів. А ті передали привіт усім читачам нашої газети.
До самого вечора лунали в Стасях пісні, селяни святкували, відпочивали, розважалися, набиралися сил для нових трудових буднів.
Фото Світлани Воронянської.
На вулиці Молодіжній в Орданівці, посеред квіткового раю (інакше цієї краси в дворі не назвеш!), у дружній, роботящій родині Миколи й Ніни Скориків живе симпатична, привітна жінка – їхня матуся. Акуратна, доглянута, на вигляд і не скажеш, що сива зозуленька накувала їй уже дев’яносто літ.
– Скорик Євдокія Олексіївна? – уточнюю для себе її паспортні дані.
– Та... була Ільківна, а стала Олексіївна...
– ???
І жінка неквапом розповідає історію свого життя:
Нема того краму, щоб купити маму
– Мій рідний батько матері заміж не взяв, одружився з іншою. Коли я з’явилася на світ, мати віднесла немовля йому та й поклала на порозі. Чи така ненависть була, що поглумилася з мене, малої? У мене якби й десятеро дітей було, я б нікому своєї кровиночки не віддала... Якось до батька з мачухою сусідка навідалася. Тільки в сіни зайшла, глядь – дитина в одній сорочечці лежить. Входить до хати, а ті снідають собі. На сусідчині докори відповіли, мовляв, у хаті дуже натопили, дитину на прохолоду винесли...
Поряд Іван, Ільків брат, жив, добросердна сусідка – до нього: “Давай до Олексія сходимо, може, вони візьмуть дитину, усе ж таки вона не чужа – рідна кров”. Олексій – це ще один із п’ятьох братів, їм з дружиною Господь не послав діток.
Олексій Дядюра радо погодився взяти собі дівчинку, дуже швидко й удочерив її.
– Так я стала Олексіївною, – виливає дитячі спогади жінка. – Пам’ятаю такий випадок. Уже підросла, тато поїхав в Опішнє й купив мені іграшку – розфарбованого дерев’яного коника. Я бавлюся, тато на піддашках сидить, щось майструє. Аж гульк – чоловік у двір, як з’ясувалося, батько.
– Знаєш, Олексію, чого прийшов до тебе? – якось нещиро глянув спідлоба.
– Я не ворожбит, щоб угадувати, – сказав як відрізав тато. – А дитини не віддам, навіть судом її не забереш, бо є свідки, як ви глумилися над нею.
Якось у жнива мама попросила:
– Дуню, я наготовила татові їсти, хліба поклала, молока, він он недалечко, через дорогу, біля машини працює. Віднеси йому, серденько!
Дрібочу малими ногами, вузлик з обідом несу. Назустріч – сільські жінки: “Куди це ти, Дуню, йдеш?” “Татові їсти несу”. “Твого тата забрав “чорний ворон!” Я – в плачі, не можу стриматися. А тато обійняв, пригорнув до себе, заспокоїв, мовляв, то чужого дядька забрали.
Тим “чужим дядьком” був мій рідний батько, я не знала тоді, що таке той чорний ворон. Вдома у нього четверо дітей залишилося. Уже в сорок сьомому прийшов лист на сільраду, щоб його вдові видали десять метрів коленкору і скількись пудів хліба, бо засуджений був несправедливо, та й по цей день...
– Дядько Олексій з дядиною Надією по-справжньому піклувалися про мене, я зростала в батьківській любові, їх називала татом і мамою. Не скривдили ніколи й нічим. Сядемо, було, їсти, тоді мені чогось так чудно робиться, я регочу! Ото раз тато ложкою дерев’яною по лобі – лясь! Не боляче, так, аби була наука, як за столом себе вести. Коли почалася війна, його з перших днів на фронт забрали, додому не повернувся, прийшла страшна звістка: “Пропав безвісти”.
– А рідна ж мати як? Невже в неї ніколи серце не заболіло за вами, і пробачення не попросила? – дивуюся.
– Ми жили в Марченках, вона – поряд, у Єлизаветівці. Коли я зібралася заміж, мама порадила: “Піди, Дуню, свою матір рідну запроси на весілля. Прийде – добре, а не прийде...” Ми з дружками – у хату, а там стіл наготовлений, тільки ми ні пили, ні їли, лише сльозами гіркими вмилися. На весіллі матері не було, лише два вишитих рушники передала на ікони. На щастя. Вже заміжньою час від часу провідувала її, але образа так і не минула, тому й не розпитала, чому вона так зробила, через що віднесла до батька, якому я теж виявилася непотрібна? У неї ще було четверо дітей, хлопчик помер підлітком, донька Віра слабувала розумом, так її здали в інтернат. Бідолашна писала додому листи: скучила, провідайте. Ні мати, ні сестри не пожаліли нещасної, так і не знайшлося в їхньому серці краплини милосердя.
З шістнадцяти років Євдокія Олексіївна працювала в колгоспі ім. Чкалова на різних роботах, пізніше – свинаркою, вийшла заміж за Володимира Скорика з Попівки, народила трьох синів-соколів: Івана, Василя й Миколу. Сини пішли батьківськими стопами, всі стали механізаторами, ростили хліб. Портрет Миколи Володимировича як передового жниваря багато років не сходив зі сторінок нашої газети. Ніна Іванівна працює секретарем сільської ради, а вдома – гарна господиня, до того ж неабияка майстриня: крім квітів, захоплюється вишиванням, виготовленням ляльок, їх у неї вже – ціла галерея.
Немає вже серед живих чоловіка Євдокії Олексіївни, рано пішли із життя і син Василь з невісткою. Але життя продовжується у молодшому поколінні.
– Тепер я багата, у мене аж семеро внуків і десятеро правнуків, – сміється. І така весна в очах! Онуків усіх на імена згадала: Сергій, Віта, Микола, Наташа, Толя, Надя й Галя (а ще ж у них є чоловіки й дружини, їх, звісно, теж своїми вважає). З правнуками справа складніша, але вони, думаю, не образяться, віддаючи належне поважному вікові іменинниці. Усі шанують бабусеньку, не дозволяють їй по господарству поратися: “Ви вже своє одробили!” А от днів народження в Євдокії Олексіївни – два. Мама Надя записала її 30 червня 1930 року (до війни матері з різних причин зменшували вік своїх дітей). А рідна матір призналася, що на світ Божий Дуня з’явилася 15 серпня 1928 року, тож іменини – через кілька днів. Хоч і зір підводить, але у свої дев’яносто ще газету жінка читає, цікавиться новинами району.
Тож порадіймо й ми за цю просту українську селянку, яка, попри всі випробування долі, не втратила доброти, не розгубила любові.
Валентина Діденко.
На фото автора: Є.О.Скорик з внуками Віталієм та Надією Дяківничами, сином Миколою і невісткою Ніною.
Привітали Почесного громадянина Диканщини
У понеділок голова районної ради Станіслав Муха, голова райдержадміністрації Володимир Шкарбань, керуючий справами районної ради Олександр Коваль привітали Почесного громадянина Диканщини, автора Гімну Диканщини Віктора Булаву з 80-літтям. За вагомий внесок в розвиток медичної галузі району, патріотизм та прославлення в творчості рідного краю, активну громадянську позицію вони нагородили ювіляра Почесною грамотою.
На згадку про зустріч Віктор Булава подарував керівникам району свою збірку віршів і пісень “Диканські вечори” (книга підготовлена до друку і видана до 80-річчя автора на замовлення дітей і внуків).
Прес-служба
районної ради.
