Опубліковано: 18 січня 2019 р.
“Без цієї роботи себе не уявляю”, – говорить учитель початкових класів Стасівської загальноосвітньої школи імені Марії Башкирцевої Наталія Леськів.
Та й чи могло бути інакше? Адже любов до вчительської професії – це спадок від її батьків Лідії Пилипівни та Василя Наумовича Гришків, які свого часу працювали викладачами фізики та математики у Писаревщанському ветзоотехнікумі.
Закінчивши Полтавський педагогічний інститут, за направленням приїхала молода учителька у Стасівську школу і ось вже тридцять п’ятий рік знайомою стежиною щоранку поспішає до своїх вихованців. Цьогоріч Наталія Леськів вдев’яте набрала 1 клас, і п’ятеро у ньому – це діти колишніх її учнів.
Наталія Василівна захоплено розповідає про своїх першокласників, разом з якими нині опановує програму Нової української школи: “Це зовсім інші діти, їх не можна примусити, вони навчатимуться лише тоді, коли їм буде цікаво, для них важливо у вчителеві побачити не лише наставника, а й друга. Вони мають набути компетентностей, щоб потім застосовувати їх на практиці. Тож вчимося критично мислити, спостерігати, висловлювати свою думку, не боятися робити помилки. До Нового року ми вчилися читати, тренували руку, “друкуючи” букви, а тепер опановуємо письмо”. Наталія Василівна переконана: кожна дитина талановита, тож і допомагає своїм вихованцям розкритися, самоствердитися.
Навчально-виховний процес побудований на педагогіці партнерства, тісний зв’язок учнів, учителя і батьків дають хороші результати.
Користується авторитетом Наталія Леськів і серед колег, вони вже втретє доручили їй очолити профспілкову організацію школи.
На фото Світлани Глушко: Наталія Леськів зі своїми першокласниками.
Навчає бути сильними і сміливими
“Агов, малий, йди сюди, діло є”, – недбало й зверхньо гукає на вулиці до хлопчака-третьокласника старший на кілька років підліток. Відразу видно, що нічого доброго від нього очікувати не доводиться, але хлоп’я сміливо підходить: “Що тобі треба?” “А чого це ти такий крутий?” – заводиться старший. “Я не крутий, а тебе не боюся, бо я до Степановича ходжу...” – голосно, що аж перехожі оглядаються, відповідає хлопчина. “А-а-а-а, ну тоді йди далі”, – спльовує собі під ноги старший, швидко розвертається й прямує вулицею.
Свідком такого діалогу стала одна знайома, що приїхала з іншого району. “А хто ж такий Степанович, одне лиш згадування про якого викликало такий страх у підлітка?” – запитала вона. А от багатьом жителям нашого селища пояснювати нічого не потрібно, бо у нас цього чоловіка не просто знають, а люблять і поважають: Валерій Степанович Трихліб уже не один десяток років виховує в хлоп’ятах уміння постояти за себе, бути сильним, сміливим. Це все допомагає їм надалі, в дорослому житті, стати справжніми чоловіками.
А сам Валерій Трихліб у дитинстві займався акробатикою. Народився він у Казахстані, звідти його родина переїхала у село Васівка Зіньківського району. Якось дванадцятирічний хлопець поїхав до райцентру подивитися на змагання з вільної боротьби. Чомусь так сталося, що за колгоспну команду Васівки не було кому взяти участь у цих змаганнях, тож хлопчину попросили виступити у ваговій категорії до 45 кг. Погодився, хоча до цього ніколи боротьбою не займався, а зайняв перше місце! Мабуть, той день став знаковим для всього життя Валерія Трихліба. Там же його хист помітив тренер, на заняття до якого хлопець їздив у Зіньків, а ще захопився футболом, хокеєм, гирьовим спортом. Під час навчання в школі не раз виборював титул чемпіона району і області з вільної боротьби, виконав норматив кандидата в майстри спорту СРСР.
Закінчивши школу і навчаючись далі в Полтаві, продовжував удосконалювати свою майстерність, тут захопився класичною, або ж греко-римською боротьбою, тренувався в секції при сільськогосподарському інституті. У складі збірної брав участь в чемпіонатах області й країни, став кандидатом в майстри спорту СРСР з класичної боротьби.
Після служби в армії у 1976 році доля привела Валерія Трихліба в Диканьку, тут він почав працювати майстром з ремонту годинників. Зі спортом ніколи не поривав, а ще відкрив у собі хист навчати дітей усього, що вміє. Вечорами, після роботи, займався з хлопчаками, передавав їм свій досвід, нині також має юних вихованців. “Боротьба як вид спорту виховує мужність, уміння постояти за себе і своїх близьких, чесність”, – переконаний Валерій Трихліб. Тренер ставиться до своїх підопічних з батьківською суворістю, але з щирістю і теплотою, які знаходять відгук в дитячих серцях. Він навчає не лише досягати спортивних висот, а й бути порядною людиною, обирати свою стежину в житті, щоб самореалізуватися в улюбленій справі. А щоб бути вправним спортсменом, потрібно навчитися контролювати емоції, постійно відшліфовувати свою майстерність, не зупинятися на досягнутому, поважати своїх суперників, аналізувати свої помилки й прорахунки.
Вихованці Валерія Трихліба неодноразово перемагали на обласних змаганнях, успішно виступали на всеукраїнському, міжнародному рівнях. Нині вихованцями цього талановитого тренера є й наші діти, і ми вдячні Валерію Степановичу, що він “ліпить” з тієї податливої глини, якою є хлопчаки, майбутніх чемпіонів. Нехай не всі досягнуть висот у спортивній кар’єрі, але вони стають сильними, витривалими, вчаться перемагати біль і загартовуються, стаючи справжніми бійцями – зі своєю лінню, страхом, слабкістю. Ми впевнені, що усі ці якості обов’язково стануть у пригоді в житті наших синів, а тренер, який у ці дні відзначає свою ювілейну дату, навчатиме їх ще не один рік.
За дорученням батьків вихованців секції греко-римської боротьби Диканської ДЮСШ – Юрій Романинець.
Дім, де оселилася радість
...З ностальгією згадую невгамовний 4-В клас Диканської середньої школи (це був 1986 рік), де покійна нині директор Олена Павлівна Новік (світла їй пам’ять!) призначила мене, молодого вчителя, класним керівником. Рухливі, немов ртутні кульки, гамірні і бешкетні хлопчаки (їх було 22) і – неймовірний контраст! – 16 дівчаток: тихі й лагідні, як на підбір. Серед них своєю розважливістю виділялося яснооке дівча з першої парти, відмінниця Танюшка Баженова. Вони були першими в моїй педагогічній практиці, тож пам’ятаю їх усіх. Про що мріяли, ким уявляли себе в дорослому житті?
– Завжди хотіла мати велику сім’ю, – через стільки років ділиться найпотаємнішим тепер уже багатодітна мама Тетяна Павлівна Кішінець. – І хоч нас у батьків було троє, просила взяти до нас в сім’ю сиріт з дитбудинку, коли таких показували по телевізору. Залюбки няньчила і молодших сестер, і сусідських дітей. Одразу після школи вийшла заміж, свого обранця, Василя Кішінця, чекала два роки з армії. Новий 1994 рік подарував нам донечку Маринку, 1 січня відзначили її 25-ліття. Вона вже одружена, працює, разом із чоловіком виховує донечку Машу.
А потім невтомний лелека ще чотири рази прилітав до їхньої з Василем щасливої оселі: приніс ще трьох синочків і лапочку-донечку. Як раділи народженню дітей, як разом будували плани на довге й щасливе життя! Нині Максим служить в армії, Сергійко закінчив школу, Настя навчається у Харкові, здобуває фармацевтичну освіту, найменший, Льоша – п’ятикласник.
...Горе в родину прийшло раптово, вразило, як грім серед ясного неба: Василя не стало! Працював на будівництві у Полтаві, здається, ніщо не віщувало біди. Після трагедії інспектори, які перевіряли об’єкт, не знайшли жодного порушення правил техніки безпеки. Кажуть, неймовірної літньої спеки у чоловіка не витримало серце. Так у тридцять три роки молода жінка лишилася вдовою з п’ятьма дітьми, Альоші на той час було лише чотири місяці.
Були і сльози, й розпач. Але розуміла: журба сорочки не дасть, потрібно було жити далі, ставити на ноги дітей. Дякувати Богу, чоловік, на об’єкті якого десять років тому стався нещасний випадок, виявився доброю і порядною людиною: допомагав увесь цей час, підтримує й досі. Як і всі рідні, друзі, знайомі, батьки дітей у Диканській гімназії ім. М.В.Гоголя, де вчилися її сини й доньки.
З Василем жили у флігелі з трьох кімнат, з кухнею, ванною, уже сама жінка добудувала ще три кімнати, щоб у всіх дітей були нормальні умови для повноцінного розвитку.
– Ось у нас піч, де я хліб печу (без дріжджів, на хмелеві), тут у нас кухня, там – трапезна (окрема кімната з великим овальним столом, де вміщається вся велика родина), це – зала з теплою підлогою, де ми всі любимо збиратися, – проводить екскурсію затишною оселею. А в передпокої акуратно стоїть з десяток чобітків різного розміру.
...Один із помічників, яких Тетяна Павлівна наймала для будівельних робіт, Роман Дейнека з Житомирщини, православний, як і Таня, грошей за роботу не брав, глибоко перейнявся долею напівсиріт. Розумів, як непросто жінці одній зводити на ноги дітей, пекти хліб, поратися біля поросят, курей, кози... Допомагав жінці добрим словом, порадою.
– Як одна нога зламана, на другу припадає подвійне навантаження, – проводить паралель Таня. – Батьків повинно бути двоє, тоді і в господарстві лад, і діти доглянуті. Хоча спочатку навіть думок про другий шлюб не було в голові. Проте дружба, розуміння, підтримка з боку Романа Олександровича розтопили серце, ми тихо-мирно розписалися.
...Якось випадково від людей Тетяна Кішінець почула, що в районній лікарні у дуже тяжкому стані разом із мамою перебувають дві дівчинки (двійня). Сама зазнавши лиха, захотіла допомогти молодій матері. Відвідала їх у лікарні, купила ліки, яких не вистачало, принесла одяг. Зайшовши у палату і побачивши дівчаток, обімліла. Вони народилися шестимісячними: Маша важила 860 грамів, Віка – 750 (результат асоціального життя їхньої вагітної матері), лікарі довго виходжували дітей в Полтавському перинатальному центрі. На той момент їхня вага була до двох кілограмів.
– Віка випадала з нульового памперса – він просто не тримався на дитині, – ділиться тодішніми першими враженнями Тетяна Павлівна.
А горе-мати, отримавши гроші і дізнавшись, що дітей мають вилучити з їхньої неблагополучної сім’ї, викликала таксі ... і гайнула з лікарні! Втекла, навіть не перевзувшись, у капцях, залишивши дітям лише невелику упаковку памперсів і пачку “Малыша”. Що робити? Навіть цілком здорова психіка такого витримати, здається, не може. Медсестри й санітарки тільки те й робили, що по черзі носили дівчаток на руках, заколисували з однією думкою: що буде далі? І без того кволі, вони стрімко втрачали вагу. У такому критичному стані без материнського тепла шансів вижити у грудних дітей практично не було. До того ж були вони дуже рухливими й плаксивими, як пояснили лікарі, це – алкогольна ломка (серед дитячих речей пізніше було знайдено і пляшку з-під горілки).
Дізнавшись про таке, маючи добре серце і лагідний характер, Тетяна Павлівна вирішила оформити відповідні документи і забрати дівчаток до себе.
– Далі було все, як після пологового будинку: молочні суміші, кольки, перші зубики, – тепер уже спокійно жінка розповідає про пережите. – Я сидячи засинала, одну донечку тримаючи на руках, іншу заколисувала на ногах.
Так тривало, поки немовлят не похрестили, потроху вони почали заспокоюватися. До того ж в обох виявилися вади серця, їх взяли на кардіологічний облік у центрі розвитку дитини. Щоб уникнути ускладень, лікарі направили маму з малюками в “Охматдит”. Як добратися з двома грудними дітьми до Києва? Власники авто, до яких звернулася по допомогу, називали неймовірні для родини ціни за проїзд: три-чотири тисячі гривень. І Тетяна Павлівна зважилася їхати до столичної лікарні поїздом! Дякувати Богу, підозра на тромб біля Машиного серця не підтвердилася, Віку ж через півроку мали оперувати. При наступному огляді медики відзначили позитивну динаміку, потреба в оперативному втручанні відпала. А через рік лікарі з подивом дивилися то на дітей, то на Тетяну Павлівну: “Мамочко, Ви привезли нам зовсім інших дітей!” Їх зняли з диспансерного обліку.
Зараз Вікусі й Машуні по чотири рочки, вони ходять до дитячого садочка, вивчили віршики до Нового року, кокетуючи перед гостями, одна з-поперед одної розповідають їх, стоячи на стільчику. Негаразди потроху відступають.
Через півтора місяця, відколи Віка й Маша стали жити у нової мами, поріг оселі переступили їхні старші братик і сестричка. Спочатку приїхали на вихідні (діти тимчасово були вилучені з родини, аби мама мала змогу отямитися, налагодити свій побут, змінити спосіб життя). Потрібно було вирішувати їхню подальшу долю. Але ж не годиться розлучати між собою дітей з однієї родини! І мама Таня взяла Стасика і Настю під свою опіку. Тільки-но поклала двійнят у ліжечка, як на руки попросилася Настя і міцно-міцно пригорнулася до жінки – не відірвеш! Стасик певний час дивився спідлоба, був агресивним, ображався, що його не забрала рідна мама. А через тиждень несміливо запитав: “А можна я Вас називатиму мамою?”
Тепер Стасику одинадцять років, Насті – дев’ять, а тоді було відповідно сім і п’ять. Але скільки негараздів і горя вони зазнали за своє коротке життя!
– Спершу я тільки те й робила, що плакала, вислуховуючи історії про їхнє життя-буття. “А пам’ятаєш, як Оксана збиралася вішатися, а ми кидали в неї кросівками?” – щебече Настя. Стасик розповідає, як пішли з батьками до сусідів носити гарбузи. Після закінчення роботи дорослі сіли пиячити, а їх відправили на гойдалку, навіть не подумавши нагодувати. Але на цьому митарства дня не закінчилися. Оксана (її діти навіть не називають мамою!) десь посіяла ключ від хати. Тож разом зі своїм співмешканцем до оселі залізла через кватирку, залишивши сина й доньку ночувати на вулиці. Восени. Діти забралися в сарай, вкрилися сяким-таким лахміттям, яке знайшли, обнялися й заснули. Вранці їх знайшла баба, нагодувала, а батькам дала прочуханки.
– У якийсь момент зрозуміла, що діти почали маніпулювати моїми почуттями і мною, тож рішуче сказала: “Все погане залишаємо в минулому, не згадуємо більше про нього!” – посміхається Таня.
Але хіба можна життя переписати на чистовик, забути одразу дитячі образи, пережитий жах, постійний голод? Діти не були привчені до елементарних речей, жили за принципом: що хочу, те й роблю. З Настею довго працювали психолог, логопед (дівчинка не вимовляла багатьох звуків), зате тепер має гарну пам’ять, із задоволенням читає. Стасик потребує операції на лопатці – наслідок батьківського недбальства. У дорослому житті дівчинка мріє стати масажисткою, її братику подобаються столярні роботи.
– Головне – це навчити дітей бути відповідальними, – ділиться пріоритетами виховання Тетяна Павлівна. – Не кидати сім’ю, дітей напризволяще. Я не сюсюкаю з ними, привчаю до реального дорослого життя. Меланхолійні хлопчики й дівчатка, які ховаються за спинами батьків – це не по мені! Подовгу розмовляю зі старшими, розказую, до чого може призвести негідна поведінка.
Коли діти – чемні, охайно одягнені (Таня самостійно шиє гарні речі) разом з мамою і татом заходять до Свято-Троїцької церкви, долучаються до таїнства святого причастя, на них любо-мило глянути. Залюбки поспішають на заняття недільної школи, немов губки, всотують у свої маленькі душі слово Боже. Усе їм так, усе подобається, не вередують, усім задоволені.
...За весь цей час Оксана жодного разу не з’явилася, не обізвалася, нічим не допомогла, не поцікавилася долею своїх кровинок.
– Існує таке поняття: презумпція невинуватості. У житті я займаю адвокатську позицію. Якщо людина так вчинила, значить, на те були свої причини. “Я б так не зробив (-ла)!” – скаже більшість. Але ж ми не були в тій ситуації, не знаємо достеменно, що й до чого. Кожен із нас – не Господь Бог, тож не маємо права судити інших, – такої філософської концепції дотримується мама Таня.
У цій оселі тепло і затишно, гамірно від дитячого сміху і пустощів, світить вогнями новорічна ялинка.
– Біля мами так тепло завжди! – ніжно горнеться до Тані Настуся. – Мама в нас – сонце, а тато – небо!
Сльози самі по собі виступають в мене на очах, уже вкотре за дві години спілкування з цією родиною.
...Ось така майже різдвяна історія. Чому “майже”? Бо біологічна мати чотирьох діток так і не схаменулася, не зрозуміла, що втратила найцінніше в житті – радість материнства.
Валентина Діденко.
На фото: Т.П.Кішінець з дітьми Настею, Вікою, Машею, Альошею, Стасиком та внучкою Машею.