Диканська районна газета "Трудова  слава"

– Ми – найщасливіші люди в світі, бо прожили багатенько, у парі. Маємо двох дітей, чотирьох онуків, стількох же правнуків.
Знайомить зі своєю половинкою – Григорієм Васильовичем, коментує при цьому: “Він без мене нікуди, звикли бути все життя удвох, одне одному вірні”. 
Ганна Іванівна бере ініціативу розмови у свої руки, залюбки розповідає про історію своєї дружної сім’ї, про дітей і внуків, хвалить невісточку Наталію, з якою живуть разом багато років і жодного разу не посварилися.
– Діти, онуки, правнуки і сивина – оце і є наше основне багатство, – по-філософськи говорить берегиня роду.
– Я ж говорив тобі: пофарбуйся, – Григорій Васильович переводить її патетику на жарт.
– Нічого, сивина не губить, вона лише прикрашає людину. 
І продовжують доповнювати одне одного, легенько жартуючи і ніби змагаючись.
– Побачила Григорія – і залишилася назавжди в Балясному, – Ганна Іванівна і досі закохано дивиться на супутника життя, з яким прожила п’ятдесят три роки. 
– Та це я тебе побачив, – відразу стверджує глава родини.
– Я родом із Закарпаття, там у нас лише ліси і виноградники, тож сюди в шістнадцять років приїхала хліб заробляти. 17 січня 1965 року вперше ступила на балясненську землю, відтоді вона стала для мене рідною. Перший рік трудилася біля телят, потім – дояркою. У сімнадцять років заміж вийшла. Чоловік мій – марчанський, на той час носив у селі пошту. Хотів уже кидати й шукати іншу роботу, але тоді й відбулася наша доленосна зустріч. 
Григорій Васильович і собі ніби помолодшав на кільканадцять років, вносить свої корективи у спільні спогади:
– Їду велосипедом з поштарською сумкою через плече, а Ганнуся телят пасе. Тож зупинився, почав розпитувати, хто вона й звідки. Я ж повинен був знати, хто новий у селі з’явився і звідки родом. Якщо раптом лист прийде чи якась інша кореспонденція, мусив же бути в курсі, куди нести. І одразу закохався! У мене й досі перед очима її простеньке біле платтячко в синій горошок!
Пішов до голови, запевняю: “Не кидатиму роботи, і далі пошту носитиму, тільки направте оту маленьку Ганнусю в Марченки!”
Аби в дівчат з’явився стимул піти працювати на ферму в Марченки, Василь Гурійович Решетченко пообіцяв видати на центнер зерна більше. Згодилися Ганнуся Молнар разом з Машею Воронянською. Дівчат на ферму повіз бригадир Андрій Шкреба. Побачивши юних красунь, його дружина Килина аж руками сплеснула: “Як хочеш, Андрушо, тільки дівчата у нас повинні жити!” Своїх діточок не мала, тож усю нерозтрачену материнську любов перенесла на дівчат, опікала їх в усьому. Її могилу на кладовищі Ганна Іванівна доглядає з любов’ю і вдячністю. 
– А жили ми зі Шкребами через хату, кілька метрів перейшов – і вже там, – згадує свій парубоцький запал Григорій Васильович. – Тож незабаром і побралися. Півтора карбованця коштувала мені моя “бабуся”... 
За напускною бравадою про незначну ціну (люди старшого покоління знають, що стільки коштувало в радянські часи розписатися у сільраді й отримати свідоцтво про шлюб) чоловік намагається приховати ніжність до своєї дружини, матері його дітей.  
– Хтось скаже: прізвище у нас немилозвучне. А я стільки років прожила в шлюбі щасливо, з любим серцю чоловіком, то мені воно гарне. 
У селі їх шанують як великих трудолюбів, які не бояться важкої праці на землі, а за дітей і внуків готові піти в огонь і воду. Скільки любові й батьківської гордості звучить у голосах Ганни Іванівни і Григорія Васильовича, коли вони розповідать про сина Володимира, вправного механізатора, і невісточку Наталію, яка трудиться начальником зміни на місцевій молочнотоварній фермі, про їхніх дітей, а своїх онуків Владислава й Валюшку, які вивчилися й знайшли роботу в Полтаві. Про доньку Надію Лукаш, обліковця тракторної бригади, і зятя Віктора, шофера ВП "Балясне".
– У мене зять дуже хороший, хоча мамою мене не називає... Він називає мене мамочкою! А крім того, мене величають бабуською. Я така рада, мені це так подобається!
За годину спілкування дещо важко розібратися в сімейній ієрархії. Але бабуся Галя з такою ж теплотою в голосі говорила про внуків Серьожу й Романа та про їхніх дружин Танюшу й Діаночку, які живуть і трудяться в Балясному, про правнучат Анечку й Кароліночку, Яричка і Ліночку (саме так, зі зменшувально-пестливими суфіксами). Показує дорогий серцю подарунок від найстаршого правнука, 6-річного Ярика: шишки, які він привіз із санаторію, і вітальну листівку. І аж світиться від щастя!
– Стільки років прожили – і не були у відпустках, не їздили нікуди відпочивати. За роботою було ніколи. Дід (звучить це зовсім не образливо, а скоріше шанобливо) пошту возив, тоді трудився на свинарнику, фуражиром, на тракторі, а як сил забракло, був сторожем у школі, ми його, сміючись, називали директором англійської мови. Лише нещодавно внук Серьожа повіз на море. А цього літа Роман відпочинком на морі побалував і дідуся, і мене. Тепер діти трудяться зранку до ночі. Он Наташі як непросто: поки закінчиться вечірнє доїння, поки зведе бухгалтерію, відправить у підрозділ “Астарти” в Шишаки. А ми чекаємо її з роботи, тривожимося... 
– Наталочко, розкажіть і Ви щось про себе, про свою сім’ю, – намагаюся розговорити жінку. У відповідь Наталія Михайлівна резонно зауважує: “Ми ще стільки не прожили разом, як наші батьки”.
Із Закарпаття переїхали на Диканщину й батьки Ганни Іванівни, і брат Іван Молнар, які мешкають у Балясному на сусідній Шостій вулиці, і сестра Ольга Горват (живе у Водяній Балці). 
... У хаті – прохолодно, як і всі, на газі економлять. Але упродовж розмови гріло тепло родинного вогнища, яке так уміло підтримують у цій простій роботящій сім’ї. Сьогодні, 9 лютого, буде особливо тепло, адже дружна родина вітатиме з днем народження чоловіка, батька й дідуся, дякуватиме за непоказну любов, щирість і надійність, за мудрість батьківських порад. 
Наостанок зустрічі наголошують: “Хочемо, аби якомога швидше закінчилася війна, щоб усі в Україні жили в мирі і злагоді”. Дійсно, вся Україна в цілому і ця родина зокрема заслуговують на гідне життя. 
Валентина Діденко.
На фото автора: Григорій Васильович, Ганна Іванівна Гниди з невісткою Наталією.