Опубліковано: 9 лютого 2018 р..
Де течуть молочні ріки
... Легенький сніжок посипає дорогу, вкутує пухнастою ковдрою поля, заколисує: "Спіть! Ще не час прокидатися!" Але добрі господарі впевнені: весна цього року буде ранньою, тож гаяти часу не можна, через місяць у поле вийдуть перші трактори. Якщо турботи хліборобів мають сезонний характер, то в тваринництві робота є завжди. Приклад цього – молочнотоварна ферма ВП "Орданівка" ТОВ "АФ ім. Довженка". Вранішнє доїння щойно завершилося, тож працівники можуть на кілька годин розслабитися, щоб в обід і ввечері знову потекли молочні ріки (насправді молоко по молокопроводу від кожної корови надходить до молочного танка, де охолоджується до 40С і зберігається до відправки його на молокопереробний завод).
Про надої, догляд за поголів’ям та людей, які дбають про ті ж таки молочні ріки, зі знанням справи упевнено розповідає начальник зміни Людмила Вдовенко:
– Із 440 голів худоби на фермі – 429 корів, з них 380 – лактуючі. На фуражну корову надоюємо 24 літри молока в день, на лактуючу – 26,2, загальний надій в день становить 10239 кг, 9900 кілограмів білопінної продукції вищого сорту відправляємо на Лубенський молочний завод. Робимо щоденні аналізи молока, його жирність становить 3,4%, вміст білка – 3%.
У січні розтелилося 70 нетелей, тож надої зросли. Теличок відвозимо на нетельний комплекс у Хвощове Шишацького району, де з них вирощують майбутніх корівок, бичків місцеве населення залюбки розкуповує на утримання.
Велике значення має раціональна годівля тварин. Готова кормосуміш завозиться із шишацького кормоцентру, механізовано розкладаємо її на кормові столи. Двічі на тиждень на ферму приїздить бригада ветлікарів, яка оглядає тварин, виконує штучне осіменіння, призначає лікування, яке проводить потім начальник зміни.
Корів доїмо тричі: о п’ятій ранку, о тринадцятій і двадцять першій, вечірнє доїння закінчується вже за північ. Працюємо позмінно через день, на роботу людей підвозить автобус. Для працівників створено належні умови праці: є мікрохвильова піч, холодильник, душ, пральна машинка, де переться спецодяг. І зарплата достойна: доярки, приміром, отримують до 12 тисяч, фуражири – до 10 тисяч гривень. Тож хоча робота наша і не з легких, вільних місць на МТФ немає.
На фермі є комп’ютер, куди одразу заносимо всі дані, Інтернет. Ідемо в ногу з часом і маємо добрі результати господарювання.
Валентина Діденко.
На фото автора: слюсар-ремонтник Олександр Дмитренко, водій автобуса В’ячеслав Чегринець, денний доглядач ВРХ Сергій Москаленко, оператор машинного доїння Санія Вільданова, начальник зміни Людмила Вдовенко, доглядач молодняка ВРХ Світлана Чегринець, оператор машинного доїння Тетяна Бараш, денний доглядач ВРХ Олександр Даценко, оператор машинного доїння Світлана Штанько, тракторист Юрій Нужний.
“Зять не називає мене мамою. Він називає мене мамочкою!”
– Підкажіть, будь ласка, де у вас П’ята вулиця? (вулиці в Балясному названі, як у Штатах, – Перша, Друга авеню) – зупиняємо редакційне авто біля невисокої зграбної жіночки, що кудись поспішає. Вона зупиняється, привітно відповідає: “Та оце вона і є!” І я інтуїтивно розумію: це і є наш адресат, про якого їдемо писати. А Ганна Іванівна Гнида дорогою зі смутком повідомляє, що ходила прощатися з давньою подружкою, щойно померлою Софією Петрівною Хомутовою. “Дуже гарна людина була, ми з нею разом доярками працювали. От тільки їй Бог діточок не дав, так вона моїх любила, як своїх власних...”
Швиденько перевдягається, і на обличчі розквітає усмішка:
– Ми – найщасливіші люди в світі, бо прожили багатенько, у парі. Маємо двох дітей, чотирьох онуків, стількох же правнуків.
Знайомить зі своєю половинкою – Григорієм Васильовичем, коментує при цьому: “Він без мене нікуди, звикли бути все життя удвох, одне одному вірні”.
Ганна Іванівна бере ініціативу розмови у свої руки, залюбки розповідає про історію своєї дружної сім’ї, про дітей і внуків, хвалить невісточку Наталію, з якою живуть разом багато років і жодного разу не посварилися.
– Діти, онуки, правнуки і сивина – оце і є наше основне багатство, – по-філософськи говорить берегиня роду.
– Я ж говорив тобі: пофарбуйся, – Григорій Васильович переводить її патетику на жарт.
– Нічого, сивина не губить, вона лише прикрашає людину.
І продовжують доповнювати одне одного, легенько жартуючи і ніби змагаючись.
– Побачила Григорія – і залишилася назавжди в Балясному, – Ганна Іванівна і досі закохано дивиться на супутника життя, з яким прожила п’ятдесят три роки.
– Та це я тебе побачив, – відразу стверджує глава родини.
– Я родом із Закарпаття, там у нас лише ліси і виноградники, тож сюди в шістнадцять років приїхала хліб заробляти. 17 січня 1965 року вперше ступила на балясненську землю, відтоді вона стала для мене рідною. Перший рік трудилася біля телят, потім – дояркою. У сімнадцять років заміж вийшла. Чоловік мій – марчанський, на той час носив у селі пошту. Хотів уже кидати й шукати іншу роботу, але тоді й відбулася наша доленосна зустріч.
Григорій Васильович і собі ніби помолодшав на кільканадцять років, вносить свої корективи у спільні спогади:
– Їду велосипедом з поштарською сумкою через плече, а Ганнуся телят пасе. Тож зупинився, почав розпитувати, хто вона й звідки. Я ж повинен був знати, хто новий у селі з’явився і звідки родом. Якщо раптом лист прийде чи якась інша кореспонденція, мусив же бути в курсі, куди нести. І одразу закохався! У мене й досі перед очима її простеньке біле платтячко в синій горошок!
Пішов до голови, запевняю: “Не кидатиму роботи, і далі пошту носитиму, тільки направте оту маленьку Ганнусю в Марченки!”
Аби в дівчат з’явився стимул піти працювати на ферму в Марченки, Василь Гурійович Решетченко пообіцяв видати на центнер зерна більше. Згодилися Ганнуся Молнар разом з Машею Воронянською. Дівчат на ферму повіз бригадир Андрій Шкреба. Побачивши юних красунь, його дружина Килина аж руками сплеснула: “Як хочеш, Андрушо, тільки дівчата у нас повинні жити!” Своїх діточок не мала, тож усю нерозтрачену материнську любов перенесла на дівчат, опікала їх в усьому. Її могилу на кладовищі Ганна Іванівна доглядає з любов’ю і вдячністю.
– А жили ми зі Шкребами через хату, кілька метрів перейшов – і вже там, – згадує свій парубоцький запал Григорій Васильович. – Тож незабаром і побралися. Півтора карбованця коштувала мені моя “бабуся”...
За напускною бравадою про незначну ціну (люди старшого покоління знають, що стільки коштувало в радянські часи розписатися у сільраді й отримати свідоцтво про шлюб) чоловік намагається приховати ніжність до своєї дружини, матері його дітей.
– Хтось скаже: прізвище у нас немилозвучне. А я стільки років прожила в шлюбі щасливо, з любим серцю чоловіком, то мені воно гарне.
У селі їх шанують як великих трудолюбів, які не бояться важкої праці на землі, а за дітей і внуків готові піти в огонь і воду. Скільки любові й батьківської гордості звучить у голосах Ганни Іванівни і Григорія Васильовича, коли вони розповідать про сина Володимира, вправного механізатора, і невісточку Наталію, яка трудиться начальником зміни на місцевій молочнотоварній фермі, про їхніх дітей, а своїх онуків Владислава й Валюшку, які вивчилися й знайшли роботу в Полтаві. Про доньку Надію Лукаш, обліковця тракторної бригади, і зятя Віктора, шофера ВП "Балясне".
– У мене зять дуже хороший, хоча мамою мене не називає... Він називає мене мамочкою! А крім того, мене величають бабуською. Я така рада, мені це так подобається!
За годину спілкування дещо важко розібратися в сімейній ієрархії. Але бабуся Галя з такою ж теплотою в голосі говорила про внуків Серьожу й Романа та про їхніх дружин Танюшу й Діаночку, які живуть і трудяться в Балясному, про правнучат Анечку й Кароліночку, Яричка і Ліночку (саме так, зі зменшувально-пестливими суфіксами). Показує дорогий серцю подарунок від найстаршого правнука, 6-річного Ярика: шишки, які він привіз із санаторію, і вітальну листівку. І аж світиться від щастя!
– Стільки років прожили – і не були у відпустках, не їздили нікуди відпочивати. За роботою було ніколи. Дід (звучить це зовсім не образливо, а скоріше шанобливо) пошту возив, тоді трудився на свинарнику, фуражиром, на тракторі, а як сил забракло, був сторожем у школі, ми його, сміючись, називали директором англійської мови. Лише нещодавно внук Серьожа повіз на море. А цього літа Роман відпочинком на морі побалував і дідуся, і мене. Тепер діти трудяться зранку до ночі. Он Наташі як непросто: поки закінчиться вечірнє доїння, поки зведе бухгалтерію, відправить у підрозділ “Астарти” в Шишаки. А ми чекаємо її з роботи, тривожимося...
– Наталочко, розкажіть і Ви щось про себе, про свою сім’ю, – намагаюся розговорити жінку. У відповідь Наталія Михайлівна резонно зауважує: “Ми ще стільки не прожили разом, як наші батьки”.
Із Закарпаття переїхали на Диканщину й батьки Ганни Іванівни, і брат Іван Молнар, які мешкають у Балясному на сусідній Шостій вулиці, і сестра Ольга Горват (живе у Водяній Балці).
... У хаті – прохолодно, як і всі, на газі економлять. Але упродовж розмови гріло тепло родинного вогнища, яке так уміло підтримують у цій простій роботящій сім’ї. Сьогодні, 9 лютого, буде особливо тепло, адже дружна родина вітатиме з днем народження чоловіка, батька й дідуся, дякуватиме за непоказну любов, щирість і надійність, за мудрість батьківських порад.
Наостанок зустрічі наголошують: “Хочемо, аби якомога швидше закінчилася війна, щоб усі в Україні жили в мирі і злагоді”. Дійсно, вся Україна в цілому і ця родина зокрема заслуговують на гідне життя.
Валентина Діденко.
На фото автора: Григорій Васильович, Ганна Іванівна Гниди з невісткою Наталією.
Учитель, залюблений у свою справу
“Побільше було б таких учителів, залюблених у свою справу, відданих вихованню дітей, що власним прикладом показують любов до фізкультури і спорту, здорового способу життя”, – таку думку і стасівчан, і педагогів району доводилося чути про вчителя фізкультури і захисту Вітчизни Стасівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
ім. М.Башкирцевої Володимира Безноса. І варто лише кілька хвилин поспілкуватися з Володимиром Васильовичем, щоб зрозуміти, що він – фанат своєї справи, адже з таким непідробним захопленням розповідає про своїх вихованців, щиро переймається їхніми досягненнями і радіє їм. Дуже засмутило тренера, що команда школи на змаганнях з волейболу серед юнаків в залік Спартакіади школярів, що нещодано проходили в селищі, не змогла перемогти суперників! Але величезна кількість кубків, які акуратно розставлені на полицях у кабінеті вчителя фізкультури, численні фото з переможцями у різних видах спорту, що прикрашають стіни, доводять: високі досягнення стасівських учнів – не виняток, вони є результатом спільних зусиль і вчителя, і його вихованців.
Його підопічні неодноразово перемагали у районних змаганнях з волейболу, футболу, баскетболу, шахів, легкої атлетики, піонерболу, міні-футболу. Команда школи “Нащадки Кочубея” є постійною учасницею обласних військово-спортивних змагань “Джура” (Сокіл), де здобувала перемоги в окремих спортивно-прикладних видах. Уже традиційно напередодні 8 Березня у школі проводяться спортивні змагання між командами вчителів і учнів (минулорічні, до речі, вдалося виграти учням, що було дуже приємно).
Щоб хлопці й дівчата бачили, що про їхні перемоги знають і за межами школи, Володимир Безнос створив “Книгу спортивних досягнень”, куди вклеює інформації, статті з “Трудової слави” про своїх вихованців, їх уже зібрано 51! Кожен може погортати сторінки цієї книги, пригадати події минулих років, відчути гордість за свою школу. А це стимулює до нових висот.
Володимир Безнос – учасник і призер районного конкурсу “Учитель року-2018” в номінації “Фізична культура”. Директор Стасівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
ім. М.Башкирцевої Галина Бідна відзначає його активну життєву позицію, такі людські якості як щирість, доброзичливість, товариськість. Він – активний учасник Стасівського самодіяльного народного хору “Горицвіт”, має творчі здібності і таланти. А влітку Володимир Васильович разом зі своїми колишніми учнями, яким свого часу прищепив любов до активного відпочинку, спускаються по Ворсклі на байдарках – це ще одне його захоплення.
Для багатьох учнів уроки фізкультури стали улюбленими, бо вчитель спонукає своїх вихованців не просто займатися фізичними вправами, а досягати хай маленьких, але перемог на собою, ставати сильнішими, витривалішими, спритнішими.
Фото Світлани Воронянської.