Опубліковано: 19 січня 2018 р..
Яскраві діти України
Національно-патріотичне виховання, популяризація української народної та естрадної пісні, виявлення юних талантів, виховання у молоді художнього смаку – такою є мета Всеукраїнського конкурсу дитячої творчості “Яскраві діти України”. Його відбірковий етап відбувся минулої п’ятниці у районному будинку культури.
Своїми яскравими талантами із глядачами та компетентним журі – провідними викладачами Полтавського музичного училища ім. М.В.Лисенка Оленою Багай, Юлією Хниченко, заслуженою артисткою України Ларисою Лук’яновою, директором Диканської музичної школи Володимиром Резніком та першим заступником голови райдержадміністрації Зоєю Присяжнюк – ділилися солісти-вокалісти районного будинку культури Поліна Правденко, Олександра Моргун, гурт “Весна” у складі Ангеліни Бобрицької, Жені Кореліної, Анастасії Табальчук, тріо “Веселка” (Поліна Правденко, Аліса Харчева, Аня Гришко), їх до виступу підготувала методист РБК Аліна Домненко. Тішили зір і слух бандуристка-вокалістка музичної школи Оля Кравець, ансамбль “Веселі нотки” (керівник – викладач музичної школи Тетяна Дубова). І, звісно ж, від душі аплодували юним артистам БДЮТ Дарії Кабак та Аліні Кваші, ансамблям “Смайлики” і “Карамельки” (керівник Людмила Цимбал).
І хоча всі були чарівними, серед юних дарувань необхідно було обрати одного переможця, ним стало тріо “Весна”. Дівчатка боротимуться за перемогу в обласному етапі конкурсу. Переможець останнього, всеукраїнського етапу представлятиме Україну на Міжнародному фестивалі Sanremojunіоr – Україна.
На фото Валентини Діденко: учасники районного відбіркового етапу Всеукраїнського конкурсу дитячої творчості “Яскраві діти України”.
Навчатися цікаво, особливо до душі – заняття з фізичної підготовки, історії, предмети з вивчення зброї (бойове застосування зброї, стрілецька зброя та вогнева підготовка, експлуатація озброєння, водіння бойових машин і бронеавтомобілів “Кугуар”, БТР-80, БТР-3Є, БТР-4Є). Погодьтеся, не так багато диканців можуть похвалитися, що мають досвід парашутних та безпарашутних (з допомогою каната) спусків з вертольота. Такі навики теж здобувають в академії. Хлопчина зізнається відверто: було страшно, особливо при другому стрибкові. Але готують курсантів дуже серйозно, тож не розгубився, зумів справитися з хвилюванням, а коли приземлився, відчув неабияке піднесення. Нині на рахунку курсанта Чернова 8 стрибків з парашутом та три безпарашутних спуски. Груди хлопця прикрашають значок парашутиста, значок Національної гвардії, отриманий за участь у параді до Дня Незалежності України у м. Київ, значки курсанта академії та другорозрядника з військово-спортивного комплексу.
Та не лише знання й фізичний гарт дає військовий виш, тут Сергій збагнув, як він говорить, і зміст життя, і цінність дружби, сім‘ї, людських чеснот, таких як відповідальність, надійність, рішучість, сміливість.
Нині Сергій Чернов – четвертокурсник. Через півроку отримає диплом, військове звання “лейтенант” та буде призначений на первинну офіцерську посаду командира взводу.
А вдома Сергій уже має надійний тил – дружину Владу та чотиримісячного сина Єгора.
На рахунку курсанта Сергія Чернова вісім стрибків з парашутом та три безпарашутних спуски
Яку життєву стежину обрати після закінчення Диканської гімназії імені М.В.Гоголя, у Сергія Чернова сумнівів не було. Ще задовго до останнього дзвінка хлопець знав, що вступатиме до Національної академії Національної гвардії України у місто Харків. Прикладом для Сергія став його батько Анатолій Анатолійович, який свого часу здобув освіту у Полтавському зенітно-ракетному училищі і пов’язав своє життя з Національною гвардією.
За результатами ЗНО Сергій Чернов став курсантом командно-штабного факультету НАНГУ, а от розподіл по групах відбувався після екзамену з фізичної підготовки. Хлопця такі випробування аж ніяк не лякали, бо, навчаючись в гімназії, він виступав у збірній команді з легкої атлетики, був капітаном футбольної та баскетбольної команд. Тож 21 раз підтягнувся, навперейми з вітром промчав стометрівку, з хорошим результатом подолав кілометр і був зарахований до взводу спеціального призначення.
Знаймо Гоголя в лице
Безперечно, кожному з нас з дитинства відоме ім’я славнозвісного класика російської літератури, прозаїка, драматурга, публіциста, знавця української душі Миколи Васильовича Гоголя. Кому, як не мешканцям Диканщини, знатися на творчості письменника, адже нам найбільш близькі диканські вечори, хутори біля селища, Троїцька церква, яку так вдало розписав коваль Вакула. Маємо ми і своїх Солох, пасічників Паньків Рудих. Дотепер в історичній частині нашого селища є Личківка, а юний Нікоша полюбляв прогулюватись старою козацькою частиною Диканьки, де можна було зустріти запорожців-характерників на кшталт Пузатого Пацюка.
Проте, коли мова заходить про постать самого Гоголя, особливості його зовнішності, перше, що ми згадуємо – це притаманна класику зачіска, темний колір волосся, а також його специфічний ніс. Для допомоги диканцям у своєрідній антропологічній розвідці є пам’ятник митцю роботи Л.Х.Ільченка, а також відомий усім зі шкільних підручників портрет М.В.Гоголя роботи Ф.А.Моллера 1841 року.
Проте тим, кого цікавить образ самого митця, полотна із його зображенням дають не так уже і багато інформації. Який би портрет (а їх не так і багато) Гоголя ми не взяли, а чомусь натикаємось на різні риси обличчя. Хіба що, знову ж таки, зачіска кидається в очі найперше. Зрозуміло: кожен художник бачить свою натуру в особливому світлі і по-своєму. А з Гоголем-Яновським справа митця виявлялась іще складнішою. Як відомо, сатирик полюбляв глузувати з інших, але надзвичайно бурхливо реагував на власну зовнішність і соромився її до безтями. Особливо непокоїв його довгий ніс. Тому і неохоче позував, тому і так мало портретів. Тому і ніс у письменника на кожному зображенні різний: як міг, він умовляв портретиста зменшити цю ваду його обличчя хоча б на полотні.
Існує також фото М.В.Гоголя, виготовлене в 1845 році. Прозаїк на той момент майже 10 років (з перервами) проживав у Римі, і фотограф Сергій Левицький вмовив його знятися на дагеротип разом з художниками-емігрантами. До речі, саме в Римі письменник перейняв моду носити характерну довгу зачіску. Проте якість дагерографії (ноу-хау того часу) не дає змоги повністю оцінити зовнішність митця.
Для досягнення повноти нашої розвідки звернемося до спогадів сучасників Миколи Васильовича. Наприклад, викладачі Ніжинської гімназії згадували Яновського як білявого хлопчика з довгим волоссям. Одноліткам кидались в очі його неохайність, брудне волосся. А ще гімназист постійно їв солодощі, які дивним чином завжди можна було віднайти у його кишенях. Гімназисти-аристократи ним гидували, тому юнак товаришував із прислугою, селянами, торговцями на ринку. Як покаже час, таке вельми незвичне серед дворянства оточення зробить із Гоголя власне одного із засновників реалізму в російській літературі. Недарма О.С.Пушкіну належать такі слова до свого товариша (тут і далі цитати наводяться мовою оригіналу): “…с этой способностью угадывать человека и несколькими чертами выставлять его вдруг всего как живого, с этой способностью не приняться за большие сочинения! Это просто грех!”
М.В.Гоголь у молоді роки займався домашнім учителюванням. Один із його учнів М.М.Лонгінов (російський літератор, письменник, мемуарист) згадував свого наставника так: “Не могу скрыть, что … одно чувство приличия, может быть, удержало нас от порыва свойственной нашему возрасту смешливости, которую должна была возбудить в нас наружность Гоголя. Небольшой рост, худой и искривленный нос, кривые ноги, хохолок волосов на голове, не отличавшейся вообще изяществом прически, отрывистая речь, беспрестанно прерываемая легким носовым звуком, подергивающим лицо, — все это прежде всего бросалось в глаза. Прибавьте к этому костюм, составленный из резких противоположностей щегольства и неряшества, — вот каков был Гоголь в молодости”.
Гоголь під час перебування в Римі надзвичайно зблизився з російськими художниками-емігрантами, більшість із них характеризували митця як благодійника, людину, що не соромилась давати рекомендаційні листи з проханнями про художників, котрі опинились у скрутному становищі і потребують нових замовлень. Але більшість тих, хто спілкувався із Миколою Васильовичем, називали його людиною контрастів, а також вирізняли його як людину надзвичайно мінливу по відношенню до власного здоров’я.
Не перейняв захоплення Гоголем і художник І.Айвазовський, він достатньо критично означив зовнішність прозаїка, з яким мав честь познайомитись в Римі близько 1841 року: “Низенький, сухощавый, с весьма длинным заостренным носом, с прядьми белокурых волос, часто падавшими на маленькие прищуренные глазки”, проте додавав: “Гоголь выкупал эту неприглядную внешность любезностью, веселостью и проблесками своего чудного юмора, которым искрилась его беседа в приятельском быту”, однак: “Появление нового незнакомого лица… мгновенно набрасывало тень на смеющееся доброе лицо Гоголя: он умолкал, хмурился, как-то сокращался, как будто уходил сам в себя”.
Для відтворення зовнішнього вигляду Миколи Васильовича цікавими є спогади Д.М.Погодіна, в маєтку батька якого Гоголь був частим і бажаним гостем: “Ходил же Гоголь всегда чрезвычайно быстро и как-то порывисто, производя при этом такой ветер, что стеариновые свечи оплывали… На ходу, да и вообще, Гоголь держал голову несколько набок, жилеты носил только двух цветов: синего и красного”. Погодін також вказав, що популярність втомлювала митця, у незнайомому оточенні він намагався не привертати до себе уваги або непомітно для всіх піти.
Своєрідним контрастом до попередньо сказаного є спогади О.В.Гоголь-Головні, сестри письменника: “Волосы у него были русые, а глаза – коричневые. В детстве у него были светлые волосы, а потом потемнели. Росту он был ниже среднего; худощавым я его никогда не видела; лицо у него было круглое, и всегда у него был хороший цвет лица, я не видала его болезненно-бледным. Немножко он был сутуловат, это заметнее было, когда он сидел...”. Дослідники життя і творчості Гоголя також вказують, що Микола Васильович, уже не будучи юнаком, слідкував за своїм зовнішнім виглядом. А немало його сучасників у своїх спогадах наголошують навіть на його франтівстві.
Щодо кольору волосся, то існують спогади слуги Миколи Васильовича Якима, який вирушив з паном підкорювати Петербург у 1828 році. Останній пригадував, що у місті були проблеми з водою, вона була такої якості, що ті люди, які приїздили до Петербурга надовго, навіть втрачали волосся. Гоголь же сам, з власної ініціативи, збрив усе волосся на голові, а те, що відросло, мало уже темний відтінок. Взагалі неохайність відступила від письменника після перебування в Римі і набуття ним популярності як прозаїка.
Здавалося б, ми перелічили усі джерела, за допомогою яких маємо можливість зрозуміти, яким же був Микола Васильович, а особливо якою була його зовнішність. Проте існує іще одне. Найбільш детально, об’ємно і на власні очі ми можемо побачити зовнішність митця за допомогою … посмертної маски. Достатньо екстравагантний витвір мистецтва, однак дає можливість на повну оцінити зовнішність відомих світу цього.
Посмертну маску Миколи Васильовича виконав скульптор М.Рамазанов. Його спогади: “21-го февраля... Нельзя было медлить, я позвал старика-формовщика Баранова, и через четверть часа мы уже были на Никитском бульваре в доме графа Толстого. Когда я подошел к телу Гоголя, он не казался мне мертвым. Улыбка рта и незакрытый правый глаз его породили во мне мысль о летаргическом сне, так что я не вдруг решился снять маску, но приготовленный гроб, в который должны были положить в тот же вечер его тело, беспрестанно прибывавшая толпа желавших проститься с дорогим покойником заставили меня и моего старика, указывавшего на следы разрушения, поспешить со снятием маски, после чего со слугой-мальчиком Гоголя мы очистили лицо и волосы от алебастра и закрыли правый глаз, который, казалось, хотел еще глядеть на здешний мир, тогда как душа умершего была далеко от земли”.
За нашими підрахунками, існує близько семи посмертних масок М.В.Гоголя. Оригінал знаходимо у Москві. З нього зроблено було дві копії, одна з яких зараз міститься у музеї Гоголя в Ніжині (колишня Ніжинська гімназія, нині педагогічний університет імені класика). За деякою інформацією, яка блукає Інтернетом, є посмертна маска в Київському музеї однієї вулиці. Маємо посмертну маску і в Диканському історико-краєзнавчому музеї. Знята вона з оригіналу, і ми можемо стверджувати, що це одна з перших копій.
Річ у тому, що в першому десятилітті ХХ століття наш земляк-диканець Ф.Т.Губа закінчував Строганівське художнє училище в Москві. Його дипломною роботою мала стати виготовлена з оригіналу копія посмертної маски Гоголя. Студент виготовив дві, одна залишилася в навчальному закладі як дипломна робота, а іншу маску він згодом передав своєму брату, а вже від нього (на початку 70-х років минулого століття) гіпсовий зліпок потрапив до фондів народного музею. Зараз маска експонується в одній з вітрин Диканського музею. Та ж маска, яку ви можете побачити у музеї-садибі Гоголя в
с. Гоголеве, скопійована з нашої “диканської”.
Посмертна маска М.В.Гоголя має розміри 25х15,5х20 см. Це свідчить, що письменник дійсно був росту нижче середнього, близько
155-160 см, носив приблизно 40-42 розмір одягу. Що ж до зовнішності – диканці мають змогу особисто оцінити і порівняти вказані нами вище спогади сучасників, а також посилання на полотна з оригіналом. Ласкаво просимо до музею.
Анна Кошель, провідний екскурсовод Диканського історико-краєзнавчого музею.