Диканська районна газета "Трудова  слава"

... Світлана під’їжджає до двору своєю старенькою “вісімкою”. Гарна молода жінка, на яку домашні клопоти й виснажлива сільська праця не наклали свого руйнівного відбитку. Але фотографуватися відмовляється навідріз. Тож перед камерою постає сам господар. Пам’ятаю цього усміхненого меткого хлопчину ще школярем, тепер же він –  Юрій Олексійович, на якому лежать турботи про родину й господарство. А на обличчі – така ж щира усмішка, як і в юності.
Разом Світлана і Юрій уже тринадцять років, виховують двох доньок. А познайомилися завдяки охоронній фірмі “Явір”, де на той час обоє працювали: Світлана (бухгалтер за освітою) – за пультом управління, Юра (здобув спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю в Писарівщинському СПТУ №51) – в групі швидкого реагування.  Після одруження жили спочатку в Світланиної мами в Полтаві, тоді – у Юриних батьків у Писарівщині. Але хотілося власного житла, де б відчували себе повноцінними хазяїнами. “У кожного має бути своя сім’я”, – глибоко переконана Світлана Сергіївна. Тож батьки допомогли молодому подружжю у Великих Будищах купити стару хатину, Юра з батьком зробили ремонт, перед Новим 2007 роком перебралися у власне помешкання, де й народилася їхня донечка Ліза. 
Їх, молодих і дужих, не лякала відсутність комунальних зручностей: разом долали труднощі, носили до хати воду зі спільного колодязя, доки не викопали свого у дворі. Щоб було чим годувати дитину, тримали козу. Одна знайома з міста порадила: “Заведіть корову!” Так і зробили. Цього виявилося замало, незабаром купили другу, згодом – третю, четверту... Старенький сарай, готовий ось-ось завалитися, вже не вміщав худоби, власними силами взялися будувати новий, просторий і теплий. Знову ж таки допомагав Юрин батько, Олексій Листопад (його в Писарівщині цінують як великого трудолюба, що не цурається ніякої роботи), а також односельці-умільці Іван Кулибаба, Віктор Голуб. До чотирьох годувальниць додалися п’ята, шоста... Спочатку й телят тримали, та згодом відмовилися. Проте до домашнього стада додалося ще декілька кіз, з козячого молока виходить дуже смачний твердий сир. От про сири і слід розповісти окремо. 
Влітку, коли молочна продукція швидко псується, а попит на неї падає, Світлана виготовляє сири різних сортів. Технологію опанувала завдяки Інтернету, купили для цього спеціальні холодильники, в яких виготовлені головки визрівають по два-три місяці. Із захопленням розповідає про “королівські” сири  гонзола (він – з блакитною пліснявою, з ним пов’язують цікаву легенду), камамбер, яким любив смакувати сам Наполеон Бонапарт, чеддер...  Мріє про книгу канадського фермера і сировара Девіда Ешера “Мистецтво натурального сироробства” (його вважають справжнім гуру у цій справі), щоб спробувати виготовляти сири за його рецептами. А ще – поїхати в Закарпаття, де виготовлення твердих сирів душе поширене, і перейняти досвід справжніх майстрів. 
Робочий день родини Листопадів розпочинається о шостій-сьомій ранку, в базарний день – о четвертій. Спочатку корів ганяли в череду, потім із цим виникла низка проблем. Тож корови – на стійловому утриманні або в літній загорожі, косять траву і годують нею худобу, сіно і все інше купують, адже паїв у родини немає. Усе це обходиться в чималу копієчку, а корми ж і надалі дорожчають... Добре, що багато односельців з розумінням ставляться до їхнього родинного “бізнесу” (пишу в лапках, бо це титанічна праця і з урахуванням усіх витрат – зовсім невеликий прибуток): дозволяють чи навіть самі пропонують косити люцерну і траву на своїх ділянках,  адже худоби багато хто позбувся з різних причин. 
По господарству допомагають і дівчата, зокрема десятирічна Лізонька (Марина вже на своїх хлібах), яка кіз заведе й виведе, і навіть корів уже видоїти може. Років п’ять тому купили доїльний апарат, що значно полегшує цей процес. Охороняють господу від недоброзичливців пекінес Каспер і вівчарка Граф, подаровані Світлані на дні народження. 
“Усі корови зареєстровані, паспорти на них є”, – випереджає запитання про санітарні норми Світлана. 
Отак і трудяться від зорі до зорі, не скаржачись на реалії життя, у поті чола здобувають хліб насущний.
Валентина Діденко. Фото автора.