Диканська районна газета "Трудова  слава"

Уже в Киргизії за кілька років потому родина Подопригорів поповнилася ще чотирма дітками, у 1939-му народився син Борис.
– У мене було золоте дитинство! – згадує Борис Михайлович. – Хоч багатодітна родина не мала великих статків, та корову тримали, у складні післявоєнні роки вона рятувала усіх, а ще ми, хлопчаки, як уміли поповнювали свій раціон: з рогаток поцілювали в горобців, а також збирали яйця птахів, сідали рядочком і довго розбивали оту мініатюрну здобич, поки не назбирається на сякий-такий омлет. Ох і смачний він був! 
Батькам за роботою було ніколи контролювати усі розваги дітей, отож ті знаходили собі заняття самі, деякі були не зовсім правильними з точки зору дорослих. У гурті хлопців Борис навчився палити цигарки... у 1 класі. Це було виявом самостійності, але коли вже підріс, то зрозумів: досить! І вже у 8 класі “зав’язав” зі шкідливою звичкою. Причому за цигарку більше ніколи в житті й не брався: вистачило дитячого досвіду.
Після школи була армія, три з половиною роки служив на Закарпатті: радистом, командиром взводу, начальником радіостанції. Повернувся додому, одружився, народилися сини Саша і Олексій. 
Колишній товариш по службі в армії, який мешкав у Стасях, неочікувано поріднився з родиною Подопригорів, у це мальовниче село до них приїздили Борис і його дружина Ніна. Диканщина сподобалася обом, після чергової гостини вирішили, що хотіли б поселитися в цьому чудовому краю з м’якшим і привітнішим кліматом, до того ж Ніна Вікторівна страждала на гіпертонію й тут почувалася краще. Жінка першою переїхала до Диканьки, взявши з собою старшого сина, чотирирічного Сашу, а Борис Михайлович з молодшим Олексійком залишався в Киргизії ще, доки не продав хату. У селищі винаймали житло, а тим часом зводили будинок на вулиці Садовій, за рік уже й новосілля відсвяткували. Чоловік – майстер на всі руки: майже всі роботи на будівництві виконував сам, тож поспішав, щоб родина якнайшвидше вселилася у власну оселю, бо хіба то діло – тулитися по чужих кутках. За кілька років ще одного синочка принесли лелеки в їхній дім. Жили дружно, ростили дітей, працювали. Чоловік – у ремонтно-будівельній дільниці, дружина – на заводі керамічних виробів.
У 1981-му з Киргизії прилетіла сумна звістка: померла матуся, тож швидко зібрався й вирушив проводжати в останню путь рідну людину. Коли повертався додому, тамував в серці біль втрати, але не знав, що ще більшого удару нанесе йому доля зовсім скоро. Кажуть недаремно, що біда одна не ходить... Через три дні після повернення Борис Михайлович втратив дружину: трагічний випадок на заводі обірвав життя молодої жінки.
Якими словами описати той біль, що скував серце? Мабуть, й слів таких немає, бо подих перехоплювало від горя, але мусив збирати всю волю в кулак і жити далі, бо ж на руках – троє синів, найменшому Павлуші ще й двох рочків не виповнилося.
Було важко, не вистачало часу, але все ж намагався все робити, як треба: готував їсти, годував, прибирав в оселі, перевіряв уроки у старших, щоранку на руках чи на плечах ніс у дитсадок “Ромашка” маленького Пашу, а ввечорі забирав його додому. Й тамував сльози, коли дитя звало маму, й душа краялася, коли бачив сумні очі старших Саші й Льоші, яким теж так потрібне було материнське тепло.
Господарство забирало чимало сили: родина тримала козу, свиней, качок, гусей і нутрій... А ще, було, сусідка й кума Ольга Жижка гукає: “Борисе, що ти робиш з тими простирадлами, що вони в тебе такі білосніжні? Не в кожної господині постіль така випрана й накрохмалена, як у тебе”. Посміхався у відповідь: “Стараюся, щоб не гірше, ніж у людей було...” Доводилося підійматися вночі о 3-ій, щоб встигнути все переробити, але й своїм захопленням час знаходив: ходив на полювання, на рибалку. Добрим словом згадує сусідів, які допомагали в усьому: й ту ж Ольгу Жижку, й Лідію Яковенко та інших щиросердних друзів.
19 років працював у РБД: штукатуром, маляром, разом з бригадою відновлював фасади приміщень лікарні, адміністративних споруд у центрі селища, Миколаївської церкви... Пізніше перейшов у бригаду теслів, яка займалася перекриттям дахів та іншими теслярськими роботами на об’єктах району. 
У колективі ремонтно-будівельної дільниці молодий вдівець не залишався без уваги жіноцтва, кілька незаміжніх молодиць заглядалося на симпатичного колегу, намагаючись завоювати його прихильність, але далі залицянь справа не йшла: ніхто не наважувався на серйозні стосунки з батьком трьох дітей. Більше двох років жив сам, привчав до роботи синів, був їм і за тата, і за маму.
Вправних теслярів якось після завершення робіт на черговому об’єкті у Балясному попросили перекрити хату Золотайків. Під час роботи розговорилися. З розповіді дізнався, що молодий хазяїн помер, а його дружина живе тут зі своїми свекрами. Поспівчував молодій жінці, яка, як і він, рано овдовіла. Чимось запала в душу, тож до цієї оселі приїхав Борис Михайлович уже й після того, як на ній було зведено новий дах. Приїздив ще не раз, а якось запропонував Любові Іванівні поєднати свої долі.
– На той час моєї свекрухи вже не було на світі, а свекор відмовляв: “Навіщо тобі троє чужих дітей? Це ж так важко!”, – розповідає жінка. – А я подивилася в дитячі оченята й зрозуміла, що не боюся ніяких труднощів, а ще коли вперше почула від хлопців слово “мама”... У серці розлилося тепло, й уже не змогла я відмовити цьому чоловікові, який ще від початку знайомства припав до душі. Тож довго не думала, дала згоду.
Перебралася Любов Іванівна до Диканьки, через якийсь час відчула, що при надії. “Чекали дівчинку, а народився ще один хлопчик, – згадує. – Четвертий син в нашій дружній родині”. 
З тих пір промайнуло 36 років. Не змогла прижитися в Диканьці Любов Іванівна, незабаром умовила Бориса Михайловича перебратися в рідне їй Балясне. Жили з колишнім свекром жінки, Йосип Іванович переглянув свої погляди на вибір невістки, не заперечував проти нього. Хата велика, місця всім вистачало, жили дружно. Син Олексій якийсь час мешкав у батьківській хаті в Диканьці, а коли побудував власне житло, той будинок продали.
Борис Михайлович став працювати у будівельній бригаді колгоспу імені Чкалова, за десять років чимало доброго встиг зробити: перекривали дахи на фермах, житлових і виробничих будівлях, лагодили підлоги, будували, ремонтували... Усього не перелічити, бо роботи будівельникам у ті роки було багато. Після виходу на заслужений відпочинок не зміг всидіти без діла: пішов охоронцем на тік. Нині й на пенсії, але неспокійна вдача й звичка бути корисним людям взяли своє.
– На Водохрещу, було, серед ночі підніметься і йде кілька кілометрів до Павлівки, де була криниця зі смачною водою, щоб набрати її і додому принести, – розповідає Любов Іванівна. – Енергійний він у нас, не може без турбот. Двічі у 70-роках його обирали депутатом сільської ради, люди довіряли йому, бо знали: не підведе.
Мисливець з 1956 року, Борис Михайлович чимало років був членом УТМР, нині – у мисливському товаристві ПАФ “Подоляка”, займає активну позицію у вирішенні всіх колективних питань. Кілька років тому його удостоєно звання “Заслужений мисливець України”, з цим його в урочистій обстановці вітали на обласній конференції.
Ще одне палке захоплення в житті – риболовля, воно спонукало взятися за справу порятунку Панського ставка, що в центрі села. Раніше став був в оренді, а коли вона закінчилася, став “нічиїм”. “Непорядок!” – вирішив Борис Михайлович, знайшов однодумців, з якими разом пішли по дворах, агітували, щоб цей ставок зробити колективним, громадським. Для цього були потрібні кошти, на цю добру справу люди дружно скинулися, хто скільки міг, і за півмісяця вже було зібрано 50 тисяч гривень. Закупили малька коропа, амура, карася, запустили в ставок, почали наводити лад на його березі, сільська рада встановила там сучасні дерев’яні альтанки, лавочки, де людям можна посидіти, приміром, на якомусь святкуванні чи просто вечірньої пори.
Нині рибальський колектив налічує 200 осіб, щоночі по черзі охороняють ставок від нашестя любителів дармової юшки. За три роки риба підросла, її уже можна виловлювати, але для цього потрібно придбати рибальський квиток, яким обмежується вага дозволеного вилову. Восени знову планують закуповувати малька, щоб відновити рибні запаси. Рибу підгодовують, взимку рятують від задухи.
Весною викопували на іншому ставку, який обмілів, молоді верби й обсаджували ними берег Панського: майже усі сто саджанців пішли в ріст. 
У селі Бориса Подопригору поважають за ініціативність і активну громадянську позицію, ці якості притаманні далеко не всім. Щоб і вдома лад був, і колективними справами людина переймалася, для цього потрібен особливий склад характеру. Пережиті випробування не озлобили чоловіка, навпаки, він з добром йде до людей, вкладає душу в кожну розпочату справу.
Старші хлопці з родинами живуть окремо: Олександр  – у селі Маринівка Донецької області, на жаль, нині окупованій, тож зустрітися поки що немає змоги, Олексій мешкає в Диканьці, Павло – у Черкаській області, а з батьками живе наймолодший, Микола з дружиною Олею і доньками Марійкою і Полінкою. А всього має дідусь уже шестеро онуків, безмежно їх любить, балує п’ятирічну Полю, дівча меткої й непосидючої вдачі (чи не в дідуся вдалася?). Маша у вересні піде у 5 клас, відмінниця у навчанні, а ще захоплюється танцями на пілоні й контемпом, батьки тричі на тиждень возять дівчинку у Полтаву, де вона займається у танцювальній студії й має солідні успіхи. 
Любов Іванівна все життя працювала продавцем у магазині, і коли 12 років тому син Микола вирішив відкрити у центрі села магазин госптоварів, підтримала його, це стало сімейним бізнесом. А ще Подопригори господарюють на землі (взяли два своїх паї), вирощують зернові, вдома тримають корів, поросят, іншу живність. 
– Ми, молодші, намагаємося все встигати, а татові дозволяємо частіше провести час за улюбленим заняттям: на березі ставка посидіти з вудкою, відпочити, – ділиться Микола Борисович. – Він хоч і активний у нас, а все ж літа беруть своє, за життя скільки всього переробив...
У січні, на Водохрещу, відзначили татові 80-річний ювілей, тоді до хати на гостину зійшлися діти, внуки,  свати, куми, друзі... До третьої ночі лунали пісні під акордеон, на якому вміло грає Олексій, звучали щирі вітання ювілярові: жити в здоров’ї ще багато літ й радувати усіх близьких, зігріваючи теплом свого серця. 
Завжди привітно в цій родині зустрічають хороших людей. Саме тоді, як ми вели розмову про життя-буття, нагодився кум Олексія Валерій Попов, який є хрещеним його доньки Наталі, а до Полінки з Полтави приїхала подружка Катя Голубенко, з якою вони разом займаються танцями. “Вони нам теж як рідні, нехай з нами і сфотографуються!” – запевнили. Отож вони – на 1 сторінці газети на фото разом з родиною Подопригорів: Борисом Михайловичем, Любов’ю Іванівною, їхніми синами Олексієм, Миколою і невісткою Олею, внуками Машею і Полінкою.
Світлана Воронянська.
 Фото автора.