Опубліковано: 27 жовтня 2017 р..
“Тих подій не викреслю з пам’яті, доки
і в землю піду”
У мальовничому кутку Писарівщини, під сосновим лісом, де так легко дихається, живе одна зі старійшин села, 89-річна Олександра Сеніна. Вона – одна з небагатьох учасників Другої світової війни, які ще топчуть ряст по цій землі, радіють життю попри всі негаразди, що довелося звідати, і складнощі
сьогодення. З її розповіді можна цілий роман написати: як жило (точніше, виживало), боролося, любило ціле покоління людей, на долю яких припали вікопомні події буремного
ХХ століття. “Не викреслю їх із пам’яті, доки і в землю піду”, – гірко зітхає Олександра Семенівна.
... У страшному, голодному тридцять третьому дівчаті було п’ять років, крім неї, у сім’ї підростало ще п’ятеро дітей: сестри Галя, Катя, Маруся, Соня і брат Гриша. Жили неподалік Пустеньок (так і досі зветься ця галявина, де колись вечорами збиралися на колоді хлопці й дівчата, грала гармошка, після важкого трудового дня молодь співала, танцювала, розважалася). А коли стало зовсім голодно, мати посилала старших дітей на луки рвати горішину, яку разом із кукурудзяними качанами, потовченими в ступі, додавала до так званих млинців. Пам’ятає, як несподівано нагрянули два чолов’яги і давай нишпорити по всій хаті, шукаючи їстівні припаси.
– Що ви робите, у мене ж дітей шестеро! – голосила мати, намагаючись зупинити непроханих гостей, які тягли з горища клунок зерна, а із-за печі – торбину з квасолею.
– Після дітей діти будуть, треба країну спасати! – сказав як відрізав один з них.
Робити нічого, аби врятуватися від голодної смерті, вирішили зарізати корівчину, яка мала от-от розтелитися.
А на ранок – радість! – телятко знайшлося, значить, буде молоко, і годувальниці різати не доведеться. Мати наварила молозива, нагодувала дітей, а вони тут же за столом і попадали, наче неживі. Злякалася, проте родич заспокоїв: лихо було б, якби зопалу хліба чи м’яса наїлися, а після молока живі будуть.
А от сусідським дітям пощастило менше: батько зарізав двох власних дітей, мотивуючи жахливий злочин, як і “буксири”, що останнє з хати забирали: після дітей діти будуть...
І все ж до війни Шура Скрипник закінчила чотири класи. Іти вчитися далі до школи у Великі Будища не мала можливості: не було в що ні вдягтися, ні взутися. А тоді в село увійшли німці. Прокотилася чутка, що до хат, де багато дітей, вони заходити не будуть. Тож орава дітей, яку намовили дорослі, бігала від двору до двору, рятуючи господарів від заселення чужинців. “О, кіндер, кіндер”, – ґелготіли між собою і минали двори, прихоплюючи із собою в кого порося, у кого – курку.
Дурили простих жінок, показували брусок мила (в ту лиху годину – великий дефіцит), ті віддавали яйця, а мило чужинці тут же ховали до кишені. Але людей не били, не знущалися. У монастирських приміщеннях розмістили госпіталь для поранених німців, лазарет, як називали його в селі. У їхній хаті, хоч і тісно було, все ж поселилися німецькі офіцери.
– І серед ворогів були люди, – пригадує Олександра Семенівна. – Коли в сорок третьому наступали радянські війська, наш квартирант ламаною російською порадив нам швиденько збиратися в дорогу і ні в якому разі не намагатися тікати,
бо німецька охорона неодмінно застрелить. Нас гнали
на Диканьку через Будища, скрізь горіли хати, видовище було моторошне. З Диканьки пішки дійшли до Пронів, тут дядько Дмитро не витримав, наказав падати на землю і повзком добиратися до кукурудзи обабіч дороги. Навздогін пролунали автоматні черги, проте нас кулі не зачепили. Перечекали, тоді подалися до лісу. Оглянулися, а попід лісом танки рухаються. Ми ледь не вмерли зі страху! “Це, мабуть, наші”, – припустив дядько Дмитро. У лісі – сиро, холодно, сови кричать. А з собою немає ні їжі, ні води. Знаходили калюжки у пеньках, припадали до них, аби вгамувати спрагу. Скільки пробули там – хтозна. А тоді вернулися додому в Писарівщину. На місці нашої хати – згарище, поряд на дереві теля повішене. У селі жодної хати не вціліло.
Під піччю був схований мішечок жита, воно не згоріло, проте було руде і на вигляд непридатне до вживання. “Несіть у Будища, там, кажуть, жорна вціліли, змеліть, то буде хоч щось їсти”, – звелів батько. А сам взявся окоп рити, щоб десь було переночувати, постелив на дно сухої трави – є нічліг! Полягали, попритулялися одне до одного та й поснули. А вранці встали – мокрі, земля у роті, у вухах... Далі батько почав землянку лаштувати...
Щойно вигнали німців, як у село вербувальник з Донбасу приїхав. Прийшов у колгоспну контору, став людей на шахти набирати. “Так у нас найстаршим дієздатним робочим лише по 15 років”, – спробували заперечити йому селяни. Вербувальник розсердився, підвищив голос: “Як до Німеччини так дітей віддавали, а це своїй країні пригодитися не хочете? Врєдітєльством займаєтеся?” У родині Скрипників Маруся – інвалід, Соня – ще зовсім мала, довелося Шурі збиратися в дорогу. А в чому їхати? За ніч зі шматка полотна сестра пошила сяку-таку спідню білизну, платтячко.
Так четверо зовсім юних дівчат з писарівщанських просторів поїхали добувати вугілля для Батьківщини, для перемоги над ненависним ворогом. До Полтави – підводою, далі – товарняком. Потрапили у містечко Золоте на Луганщині, де їм видали робу, галоші. Разом з товаришкою Дусею стали працювати на вугільному складі, зі стрічки, якою рухалося видобуте вугілля, відбирали породу – важке каміння. Кидали його у спеціальні люки, потім носилками переносили в купи. Тонкі рученята дівчат-підлітків (п’ятнадцять Шурі виповнилося лише в грудні 43-го) ледь піднімали ті важелезні носилки, призначені для дорослих. За зміну роба намокала й обмерзала, хазяйка, на квартирі в якої дівчата жили, увечері виймала їхні тіла, як з гіпсу. Від утоми падали замертво. “Не здумай тікати, бо за це в тюрму посадять”, – відповідали на Шурині листи, сповнені відчаю, батько й мати. А як постійно хотілося їсти! Смажили і їли буряки, дорогою на роботу на базарі за 10 карбованців інколи купували шматок макухи (можна було й пиріжок купити, але він танув у роті, макуха була тримкішою). Робочим видавали по півкіла хліба, а хазяйчиним дітям – лише по 150 грамів, і вони постійно недоїдали. Дивитися у голодні дитячі очі було важко, тож дівчата, самі ще діти, ділился своїм пайком із ними.
У таких надважких умовах Олександра Семенівна пропрацювала до кінця війни і кілька років після неї – вдень і вночі, без вихідних. “Девочки, надо отстроить фабрики и заводы, – мотивувало керівництво. – Доживете до старости, будете всем обеспечены, ни в чем не будете нуждаться...”.
Ту давню обіцянку Олександра Сеніна згадує із сумною посмішкою: на пенсію в 1650 гривень (плюс 150 – підвищення) далеко не розженешся. Доводиться економити на всьому. Пільгу як учаснику війни поміняла на субсидію, та навіть сидячи в холодній хаті, доводиться доплачувати 400 гривень. Чоловік помер від силікозу – професійного захворювання шахтарів, тож, залишивши обжиту квартиру на Донбасі, у дев’яностих повернулася у стареньку батьківську хату. Із настанням перебудови гроші обезцінилися, суми від проданого житла вистачало на пальто або чоботи. До того ж та хата завалилася, ледве не поховавши під руїнами господиню. Відбудувала, сама й глину місила, і мазала. Дожила до поважного віку, радіє навколишній красі (а осінь цього року видалася напрочуд красивою), порає кількох курочок, разом із сином і невісткою саджає город, доглядає за квітами. Дякувати Богу за все!
Валентина Діденко.
Триває осінній призов юнаків Диканщини на строкову військову службу. Минулого понеділка до лав Збройних сил України відправилися Андрій Ворона з Великої Рудки, Костянтин Марченко з Нелюбівки і Денис Тимощук з Диканьки. До призовників та їхніх батьків з побажаннями витримки і здоров’я звернувся військовий комісар району Олексій Каланій та вручив юнакам подарунки. Він запевнив, що строковики не беруть участі в АТО, а служать у військових частинах, які займаються забезпеченням життєдіяльності підрозділів, що здійснюють оборону східних рубежів нашої держави.
З найкращого боку представити Диканщину побажав і голова призовної комісії, заступник голови райдержадміністрації Віктор Дудник.
На фото Валентини Діденко: призовники Денис Тимощук, Андрій Ворона, Костянтин Марченко з рідними, головою призовної комісії Віктором Дудником, військовим комісаром Олексієм Каланієм і його заступником Віталієм Михном.
Патріоти галузі і своєї держави
Стабільно і злагоджено працює СТОВ “Говтва” (директор В’ячеслав Марченко), бо роботу на всіх ділянках забезпечують справжні професіонали. Як-от – колектив автопарку товариства. Практично у кожного водія за плечима не по одному десятку років сумлінної роботи, за кожним закріплено по кілька одиниць техніки. Скажімо, Іван Скорик однаково вправно кермує автобусом, трактором, комбайном, Анатолій Борблик –
КамАЗом і автокраном, Олександр Пронь відповідає за два КамАЗи і т.д. Тут немає плинності кадрів.
Дисциплінованість, відповідальність – риси визначальні, завдяки яким працівники автопарку успішно справляються з усіма виробничими завданнями.
На фото Світлани ГЛУШКО: водій Олександр Следь, інженер-механік Олександр Петренко, водій Едуард Манжура, головний механік Олександр МОгилевський, водії Руслан Онищенко, Анатолій Борблик, Іван Скорик, Олександр Пронь, Микола Могилевський, Сергій Трипольський.
Восени прийнято підбивати підсумки роботи, а вони в нашого підприємства досить непогані. На утриманні філії “Диканський райавтодор” перебуває 253,7 км автомобільних доріг, у т.ч. 69,2 – державного, 184,2 – місцевого значення. Для ремонту та утримання автошляхів загального користування з усіх джерел фінансування на 1 вересня освоєно 5045,1 тис. грн. (у тому числі по Диканській селищній раді – 88 тис. грн.). Виконано робіт на суму 4957,1 тис. грн., зокрема, на аварійний ямковий ремонт доріг Суми-Полтава, Диканька-Решетилівка, Шишаки – Балясне – 3575 тис. грн. (показник на
1 вересня, до 1 листопада ця сума збільшилася на 600 тис. грн.). Надано автопослуг на суму
108 тис. грн.
У переддень професійного свята працівників дорожньої служби хочу подякувати всім працівникам підприємства, які в складних умовах хронічного недофінансування і при невисоких зарплатах добросовісно трудяться, виконують поставлені завдання. Про них можна сказати: це патріоти галузі і своєї держави! Добра вам, родинного затишку і благополуччя!
Борис Гавриленко, начальник філії “Диканський райавтодор”.