Диканська районна газета "Трудова  слава"

... На околиці Диканьки, біля Миколаївської церкви, височіє чотирикрилий красень-вітряк. Люди старшого покоління ще пам’ятають, як працювали такі млини до війни, для нас зараз це – пам’ятник техніки. У “Зводі пам’яток історії та культури України: Диканський район” значиться: “Один із таких млинів був споруджений відразу ж після Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. на південній околиці с. Жадани місцевим майстром”. Автори книги спираються на джерело – розповідь Г.І.Скалозуба із приватного архіву В.П.Скорика. А диканчанка Валентина Тютюнник переконана: цей млин належав її дідусеві по маминій лінії, Леонтію Максимовичу Кабаку. Про це їй розповіла двоюрідна сестра, історик за освітою Людмила Фенько (Клименко), яка виросла в дідусевій хаті в Жаданах (раніше вони іменувалися Солонинівкою), а нині живе в 
м. Дніпро. Її батьки, Василь Григорович і Галина Леонтіївна Клименки, весь час учителювали в Петро-Давидівській школі, були високоосвіченими людьми. Розпитуючи дідів, прадідів, зіставляючи факти, дізналися, що корені генеалогічного дерева сягали ХVІ століття, коли далекий пращур, Сподун Клименко, бився на герці в Києві. Але це – інша історія...
Досліджуючи свій родовід, Валентина Олексіївна провела величезну пошукову роботу, як результат – вражаюче 500-сторінкове проілюстроване фотографіями дослідження “Наш рід: історія, сучасність”. 
– Не знаю, коли і за яких обставин мені спало на думку оформити спогади про своїх рідних, – пише вона у передмові. – Можливо, після довгих згадок про батьків і дідусів із Людою Фенько (Клименко), її змістовних і глибоких розповідей про бабусю Варвару і дідуся Левка. Так згодом збиралися фото від сімей Феньків, Кратів, Дейнек, Бобрицьких, Васьків, Довгих, Ляшенків, Шиянів, Дубів, Кабаків, Заїченків. Своїм спогадами ділилися Людмила Фенько, Валентина Крат, Надія Васько, Ірина Бобрицька, Антоніна Довга (Кабак), Василь Кабак, Галина Шиян, Тетяна Дуб, Петро Кабак, Григорій Заїченко...
З любов’ю, гордістю і глибокою шаною описана кожна гілочка розлогого дерева роду. Ось лише дещиця з її цікавої розвідки:
– Дідусь – Кабаков (Кабак) Лев (Леонтій) Максимович – середнього зросту, русоволосий, з великими сіро-зеленими очима, високочолий, з високими, трохи татарськими скулами, з доброю, веселою усмішкою під вусами, стрункий, широкоплечий, з тонкою талією, таким був до самої смерті (помер в 1976 році). Народився в заможній козацькій родині (предки були родом із-за Уралу, по матері росіянин), родина приїхала в Україну в І половині ХІХ ст. (до кінця свого життя його мама так і не навчилася правильно вимовляти слово “паляниця”). В дитинстві його називали “Левка-сорванец”.
Дідусь Левко був гарним чоботарем, столяром, займався бджільництвом (мав велику пасіку), любив землю, яку обробляв разом зі свояками та своїми братами – Іваном-старшим та Іваном-молодшим. Мав кілька млинів, молотарку, сіялку, за технікою допомагав доглядати брат дружини (шурин) Максим, що мав освіту інженера-механіка, яку здобув за кордоном. Брат бабусі, Антон, був морським офіцером на службі у царя, плавав в Індійському і Тихому океанах. Після відставки мав свою ювелірну майстерню в Петербурзі. Завдяки йому у бабусі було дуже багато прикрас, які допомогли вижити в роки голодомору.
– Дивлюся на фото наших незабутніх і найкращих у світі діда Левка і бабусі Варки. Які світлі, чисті, безкорисливі душі мали, які великі, щирі серця билися в їхніх грудях. Мудрі, впевнені в собі, великодушні, вони змогли відкрити обійми, віддати батьківську любов і ласку своїм шістьом дітям (ще два сини, Андрійко й Іванко, померли маленькими, ця рана завжди ятрила їхні серця), двом племінникам – Силці й Данилкові, синам “усопшої” старшої бабусиної сестри Мотрони, і двом дітям-сиротам, Василькові й Галинці, що разом зі своєю мамою прийшли з Таврії у голодні роки на Полтавщину, забрели в нашу Солонинівку. Мама цих двох діток змогла лише відчинити хвіртку, підштовхнула дітей і біля хвіртки померла. Бабуся і діток втішала, і маму їхню хоронила, – згадує Людмила Фенько і додає: – Моїми справжніми хрещеними були мудрі, мої незабутні бабуся, Кабак Варвара Герасимівна, і тьотя, Яковенко Ксенія (Олександра) Леонтіївна, молодша сестра моєї мами. Це саме вони хрестили мене, коли я помирала, і, мабуть, завдяки їхній любові я вижила (батько тоді служив в армії, а мама була на сесії, мені було всього 8 місяців).
Мої бабусі і дідусі з боку обох батьків мали дуже гарні голоси. Але дар співати успадкували не всі їхні нащадки. Я згадую, як просила дідуся Левка навчити співати мене. Дідусь дуже відповідально поставився до цього заняття, хоча одразу зрозумів, що співак з мене нікудишній, вчив. А потім, розсміявшись, сказав, що мені на вухо ведмідь наступив. Я тепер розумію, що ведмідь був не сам, а з компанією, і не просто наступив, а потупцяв, і пройшлася вся їхня компанія по моїх вухах не один раз, запросивши ще “поучастувати” величезне стадо слонів. З того часу я з радістю слухаю спів інших моїх співучих родаків і ніколи не відкриваю рота, щоб нікого не злякати своїм співом. Мама моя співала, але голос у неї був не сильний. Батько співав голосом Утьосова. 
Але так, як моя двоюрідна сестра Валя Крат, у нас ніхто не співав. Стільки бархату, ніжності, чистоти, якими переливчастими барвами звучить її голос. Що то життя! Була б у неї можливість після закінчення школи навчатися співу, була б вона відомою на весь світ артисткою. Дуже шкода, що не склалось так!  
А ще була в мене бабусина наука. Пасемо з бабусею гуси, а вона, показуючи на небо, вчить бачити в хмаринках і квітку, і хату, і лебедів, і корівку, і навіть ціле село. З того часу я люблю дивитися на небо і бачити та шукати там щось незвичне. А пізніше, коли були місячні ночі, бабуся розказувала легенду про зоряний Чумацький шлях, шукала Велику Ведмедицю, сузір’я Оріона, Лева, розповідала, які були знамення на небі перед І Світовою війною...                      
*********************
У Полтаві (тепер вул. Халтуріна) у Леонтія Максимовича був свій дім, в одній половині якого жили племінники Сила і Данило, у другій – доньки Паша й Галинка. Хлопців дідусь навчив шевцювати. Часто сам приїздив у Полтаву і шив взуття. Його клієнтами були юристи, адвокати, лікарі. З багатьма з них дружив, зокрема з професором К.Ю.Левченком. Вони й допомогли в 30-х роках минулого століття уникнути більшовицької розправи. У дідуся в селі було 10-15 учнів, яких він також вчив шевцювати, не брав за це ніякої плати. 
Крім того, в господарстві дідуся було багато худоби. Особливо красивими й доглянутими були коні: орловські рисаки білої масті, в яблуках, гніді, каурі – для різних виїздів і роботи. Була ВРХ (воли, корови, бики), вівці, свині, різна птиця, навіть цесарки. Був також великий садок, крім орної землі, ділянка лісу в Лютеньках Гадяцького району.
Прикметно, що на їхній першій з бабусею власній хаті жило дві сім’ї лелек. 
У Першу світову війну дідусь служив у царській армії, воював на Румунському фронті, був кавалером трьох Георгіївських хрестів. У роки Другої світової допомагав партизанам з’єднання Семенова, за що поліцаї і фашисти ледь не знищили всієї родини. У мирний час працював завгоспом і мірошником у колгоспі “Дружба”, відбудовував шахти Донбасу в 1945-1947 рр.
...Вони поважали й любили одне одного. Після смерті бабусі дідусь прожив зовсім мало, бо дуже тужив за нею, майже щодня ходив до її могили.
І дідуся, й бабусю шанували й поважали у Жаданах, адже обоє були веселі, з гумором, щирі, чесні, працьовиті, щедрі, доброзичливі люди. Любили співати й танцювати. Любили життя. До їхніх порад, до їхньої думки прислухалася вся численна родина. Односельці і друзі ставили за взірець. А найбільше любили, гордилися ними діти й онуки.
... Цікаво й повчально, правда? Тож вивчаймо й ми своє коріння, шукаймо цікаві сторіночки в родинному життєписі!
Валентина Діденко.  
На фото з сімейного архіву В.О.Тютюнник: посере­дині –   Л.М.Кабаков в роки Першої світової війни; вгорі – В.Г.Кабак з дітьми та онуками, 1957 р.; внизу праворуч – вітряк на околиці Диканьки (вигляд до реставрації); внизу ліворуч – зустріч у с. Жадани на обійсті Л.М.Кабака: Станіслав Кабак, Аліна Тютюнник, Надія Васько, Валентина Кабак, Антоніна, Алла і Павло Довгі, Василь Кабак (стоять); Валентина Тютюнник, Людмила Фенько з дочкою Дворецькою Аліною-Єленою (сидять), 2009 р.