Опубліковано: 15 березня 2019 р.
Упродовж 2018-2021 років в Україні реалізується проект “Сприяння захисту, добробуту та соціальній згуртованості вразливих груп населення”, який впроваджується за фінансової підтримки Данського Червоного Хреста. У рамках цього проекту проводиться чимало корисних і цікавих заходів, спрямованих, у тому числі, на надання психосоціальної підтримки вимушено переміщеним особам, демобілізованим воїнам і членам їхніх сімей, дітям з неповних сімей чи позбавленим батьківського піклування.
Для цих категорій мешканців нашого району у березні вже проведено кілька заходів, на яких волонтери запропонували цікаві майстер-класи. Так, 4 березня в Орданівській ЗОШ І-ІІІ ст. відбувся виховний захід “Подаруємо мамі весну”, 6 березня тему “Мати – символ добра на землі” розкривали у Диканській ЗОШ І-ІІІ ст., а наступного дня у Диканському НВК ім. М.В.Гоголя діти склеювали з паперу сонечка до теми “Масляна прийшла!” Усі вихованці шкіл старалися виготовити своїми руками чудові весняні поробки, які потім подарували своїм мамам чи бабусям.
Про все необхідне для майстер-класів подбало Товариство Червоного Хреста України, у рамках проекту найближчим часом ще планується кілька заходів: 15 березня в центрі зайнятості працюватиме “Клуб свідомого батьківства”, до Міжнародного дня ляльок відбудеться майстер-клас з виготовлення ляльки-мотанки. Активно співпрацюють у цьому колектив Диканського будинку дитячої та юнацької творчості, педагоги навчальних закладів, керівники організацій, дотичних до вразливих груп населення нашого району.
Наталія Мельник, голова районної організації Товариства Червоного Хреста України.
На фото Світлани Воронянської: першокласники Диканського НВК ім. М.В.Гоголя зі своєю вчителькою Світланою Кабцан, волонтер Оксана Серга, голова районної організації ТЧХУ Наталія Мельник.
Роки – як лебеді з далекого дитинства...
...Міцний на вигляд чоловік зустрічає мене, сидячи за столом. “Ось борщ варю”, – клопочеться. Живуть удвох із сином, тож доводиться самим поратися і в хаті, і надворі. Вадиму Павловичу Облапу є що згадати і про що людям розповісти, адже на порозі – вісімдесят, а трудовий стаж чоловіка налічує сорок п’ять років. Із 1967-го до 2002 року обіймав посаду головного ветеринарного лікаря нашого району, його пам’ятають як висококласного спеціаліста, який допоміг стільком людям! І на думку спадають відомі слова про те, що лікар лікує людину, а ветеринар – усе людство...
...Спогади Вадим Павлович розпочинає із сумного: як у сорок другому його, малого, ледве не вбив розгніваний поліцай. Він був старшою дитиною в родині сільських учителів, тато у 1940 році пішов до кадрової армії. Коли розпочалася війна, хлопчик з мамою, бабусею і молодшою сестричкою Ларисою залишився в окупованій Ковнірівщині (село в Іваново-Селищенській сільській раді на той час Великокринківського (нині Глобинського) району). Аби врятуватися від неволі (молодь масово почали забирати до Німеччини), мамина сестра Ніна із сусідньої Веселої Долини сховалася в їхній хаті. Аж тут – сусідка на поріг (її син при німцях старостою був). Глянула лихим оком, побачила чужу хустку на стільці і, не сказавши й слова, вийшла з хати. Мати аж пополотніла, руки трусяться:
– Тікай, Ніно, з хати, бо лихо всім нам буде. Отак пробирайся терником, долиною...
Матір з дітьми – на піч, сама вигляд робить, що нічого особливого не сталося.
Присланий старостою поліцай не забарився:
– У вас здесь кто-то прячется? – питає грізно.
Мати, як птаха крила, розправила плечі, сміливо в очі поліцаю дивиться: “Якщо я Гітлеру потрібна, забирай мене, але разом із дітьми!”
– Ах ви с...! – вилаявся фашистський посіпака, підняв гвинтівку й вистрелив у стелю. Куля замалим не заділа бабусю з онуками. Хлопчик дуже злякався, довго плакав, зірвавши голос. Заїкався, доки в школу ходив.
У 1955 році Вадим Облап закінчив Радалівську десятирічку, його вабила військова романтика. Добре склав іспити до Київського військово-медичного училища, але його не допустили до навчання, адже йому було лише 16 років. “Приїжджай наступного року”, – порадили засмученому юнакові. Але через рік училище закрили, тож ні з чим повернувся додому і продовжив працювати в місцевому колгоспі. У 1957 році вступив до Української академії сільськогосподарських наук у м.Києві, де здобув спеціальність “ветеринарний лікар”. Після закінчення вишу отримав направлення на роботу до Молдавії. За чотири роки в тамтешньому колгоспі досяг значних успіхів у праці: виробництво свинини збільшилося у півтора раза, падіж поголів’я було зведено до мінімуму. За це Вадима Павловича було нагороджено орденом “Знак Пошани”. Йому пропонували різні керівні посади: і директора радгоспу, і директора комбікормового заводу та нетельного господарства, але Вадим Облап залишився вірним обраній професії.
Краялася душа, бо на Полтавщині залишилися батьки, їм була потрібна допомога. В Полтавському обласному управлінні сільського господарства отримав направлення на роботу в Диканьку, її – зелену, квітучу – полюбив одразу. Переїхав до Диканьки з дружиною Марією Миколаївною і двома старшими дітьми, Павлом та Іриною, уже тут народилися молодші сини Петро, Микола та Василь. Усі вони здобули освіту, стали шанованими людьми: Павло Вадимович працює анестезіологом в інституті нейрохірургії в Києві, Ірина Вадимівна – хірург-травматолог в Ізраїлі, Микола Вадимович – кандидат медичних наук, викладач Національного медуніверситету ім. О.О.Богомольця, Петро Вадимович – військовий пенсіонер, живе на Північному Кавказі. А Василь, як і годиться наймолодшому синові, при батькові, працює електриком на комбікормовому заводі.
Вадим Облап любив свою роботу, віддавався їй сповна. Згадує, наскільки міцними і потужними були тваринницькі комплекси в Диканьці, Дячковому, Великій Рудці, Водяній Балці, Балясному, Великих Будищах, одні з яких спеціалізувалися на виробництві свинини, інші – яловичини, птиці, на молочному скотарстві тощо. У Стасях було збудовано птахофабрику. Крім ветлікарні і ветлабораторії в Диканьці, були ветдільниці у Великих Будищах, Байраці та Балясному. Робота у тваринницькій галузі кипіла!
– Я був ветлікарем, а не чиновником, – запевняє Вадим Павлович. – Сам особисто виїжджав на виклики в усі села району, незважаючи на пору року, вдень і вночі.
Переломним у житті виявився 1986 рік, коли несподівано померла дружина, залишивши його вдівцем з п’ятьма дітьми. Павло на той час уже закінчив медінститут, Ірина навчалася на третьому курсі, а молодші хлопці – в школі. А їх же треба було й нагодувати, й доглянути. Вірною подругою на 18 років стала Світлана Петрівна Шило, яка й допомогла поставити дітей на ноги. Але то вже інша історія, варта окремої розповіді.
...І дім зведено, і чотири сини-соколи та розумниця донька радують батьківське серце, 11 онуків продовжують дерево роду, земляки пам’ятають і шанують. Є чим пишатися Вадимові Павловичу, бо гідно прожив своє життя.
Валентина Діденко. Фото автора.
Не так багато людей знають, що на Полтавщині є річка Доброшин. А ще менше знайдеться таких, хто бачив, які там місця! Проте для корінних писарівщан береги мальовничої Ворскли, як і Доброшина в Кардашівці – то святе: тут і відпочинеш після напруженого трудового дня, і краєвидами помилуєшся, і снаги, що на творчість надихає, наберешся...
Саме “Доброшином” назвали свій вокально-інструментальний ансамбль ще в далекі вісімдесяті писарівщанські хлопці з музичним слухом, гарним голосом і великою любов’ю до рідного краю Олександр Литвиненко (ритм-гітара), Олександр Грінченко (бас-гітара), Володимир Оглобля (ударник), краси, мелодійності і шарму додала Алла Шинкаренко (Герцева) (клавішні інструменти), яку доля закинула до Писаревщини з м. Димитрова (нині Мирноград) на Донеччині.
“Доброшин” скликає друзів
Очолював ВІА місцевий композитор Віталій Торопенко, на жаль, нині покійний, світла йому пам’ять. Випускні вечори, весілля, проводи в армію не обходилися без цих музикантів, які, без перебільшення, були кумирами молоді всієї округи і навіть далеко за її межами. Скільки вже посивілих, а колись же молодих і завзятих хлопців і дівчат згадують, як з райцентру і з усього району їздили на танці саме в Писаревщину, і які то були танці! А скількох високопрофесійно підготовлених спеціалістів випустили Писарівщинський ветзоотехнікум і СПТУ №51!
Минули роки, змінилися смаки й уподобання людей, постаршали самі музиканти: уже й діти виросли, і внуки дідусями і бабусею називають. Але залишився в душі юнацький запал, або, як у Тараса Бульби з його синами – порох у порохівницях. І от через стільки літ ВІА “Доброшин” знову на сцені! Два роки тому їм гаряче аплодували на святі села у Писарівщині, кілька разів виступали у “стольних” Великих Будищах. Але як співати – так уже співати! Тому цілу зиму попри зайнятість і проблеми зі здоров’ям поспішали на репетиції до Великобудищанського СБК (про свій клуб у селі залишилися лише спогади), репетиційною залою на кілька місяців стали і власні оселі. За підготовку до концерту активно взялися Наталія Грінченко і Любов Ковтун, які, маючи від природи гарні сильні голоси, востаннє співали на сцені років вісімнадцять тому. До старших учасників художньої самодіяльності долучився юний гітарист – дев’ятикласник Великобудищанської школи Міша Стрижак. Забігаючи наперед, скажу: його соло на гітарі того вечора полонило не одне серце!
І ось – подарунок жінкам на 8 Березня – майже двогодинний концерт у Великобудищанському СБК!
Ми з колиски, яку понад Ворсклою верби колишуть,
І над нею низенько схилились небесні зірки.
Де у райському місці птахи розполохують тишу,
Де родинним корінням углиб проростають віки.
Не питайте, чому так закохані в край благодатний,
Бо ту відповідь марно шукати в широких світах.
Тут колиска душі, що леліяли батько і мати,
Тут правічна любов віддзеркалює в рідних очах.
Так від імені всіх самодіяльних писарівщанських артистів ніжно й поетично освідчилася в любові до рідної землі ведуча концерту Галина Григоренко. Вона написала душевний сценарій, наповнивши його власними гарними віршами. Одна за одною линули пісні – про Писарівщину, звісно ж, на слова Миколи Пойдеменка і свої власні; української тематики, серед яких – шедевральні “Чого квіти не в’януть”, “Я піду в далекі гори”, “Очі волошкові”, народні ліричні й жартівливі, сучасні авторські. А як щиро звучали пісні, виконані Любов’ю Ковтун, Наталією та Олександром Грінченками акапельно! Були й улюблені хіти 80-х.
Після кожного номера – шквал оплесків у глядацькому залі!
– Писаревщина – це село, де народжуються великі таланти, – зазначила Великобудищанський сільський голова Христина Покутня, привітавши всіх присутніх зі святом і відзначивши кожного з артистів добрим словом, подарунком, а жінок – квітами. – Ніхто для нас не зробить свята, якщо ми його для себе не зробимо самі.
Що тут додати? Хіба світлі рядочки шанованого поета, гордості Писарівщини Миколи Костянтиновича Пойдеменка:
Якщо про Доброшин не чув, дізнайся про цей край,
Якщо у цих місцях не був, у гості завітай.
Валентина Діденко.
На фото автора: писарівщанські соловейки Олександр Литвиненко, Алла Шинкаренко, директор Великобудищанського СБК Оксана Трипольська, Михайло Стрижак, Галина Григоренко, Володимир Оглобля, Любов Ковтун, Наталія та Олександр Грінченки.
Із забуття приходять імена невинно страчених і засланих в неволю
Заґратований, загартований,
Прикиданий землею, снігом, кременем,
Нині вже ре-абі-лі-тований.
Хоч посмертно, зате “своевременно”…
Л.Костенко
Архіви сьогодні стали значно доступніші. Якщо у вас виникало бажання з’ясувати долю репресованих у радянські часи родичів чи односельців, то зараз ми можемо це зробити. Широкі можливості для цього забезпечує Закон України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, який набрав чинності 21 травня 2015 року. Цей закон відкрив доступ до інформації, яка свого часу перебувала у віданні таких репресивних органів як ЧК, ГПУ, ОГПУ, НКВД, НКГБ, МГБ, МВД, КГБ та інших. Нарешті в Україні сталося те, про що говорили впродовж усіх років незалежності, але ніяк не наважувалися зробити. Фактично це означає, що кожен може ознайомлюватися з інформацією не лише про своїх родичів, а й про інших репресованих людей, а також про тих, хто здійснював ці репресії. Раніше можна було досліджувати лише ті документи, що містили інформацію про рідних, та й то за умови підтвердження родинних зв’язків, а зараз кожен має право на доступ до інформації.
Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долі багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, – так званих “членів сімей ворогів народу”, сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає рівних у світовій історії. Назавжди залишиться таємницею, скільки десятків мільйонів невинних людей принесли в жертву більшовицькі вожді заради втілення своїх химерних ідеалів. Точно відомо лише одне: розгнузданий сталінський терор не оминув у Країні Рад жодної нації чи народності, жодного суспільного класу чи прошарку.
Усього у 1925–1953 роках (за правління Йосипа Сталіна) у СРСР, за підрахунками державного російського історика В.Земськова, було засуджено 3,77 млн осіб, з них до найвищої кари – 643 тисячі осіб, до заслання – 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім’я Микити Хрущова). У книзі з промовистою назвою “Велика брехня XX століття” Земськов указує, що найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за “політичними” статтями) перебувала в ГУЛАГу у 1950 році – 2,56 млн осіб. При цьому деякі дослідники констатовані факти навмисно применшували, і це ставить під сумнів результати досліджень працівників Російської академії наук. Так, за підрахунками незалежних від влади російських та західних істориків, кількість жертв сталінського геноциду зазначається в десятки разів більша від наведеної В.Земськовим. Наприклад, багаторічний радянський політв’язень Oлександр Солженіцин на підставі власних спостережень і досліджень у своїй книзі “Архіпелаг ГУЛАГ” указує більш реалістичну кількість жертв сталінського режиму – 66 мільйонів людей, а західні історики називають цифри між 45 млн та 80 млн жертв репресій.
Найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала, безсумнівно, вітчизняна інтелігенція. Страчували, висилали в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців “ліквідували” 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва, невинними жертвами сталінських репресій стали і вчителі. Їх звинувачували у належності до якоїсь “Спілки Визволення України”, хоч вони були всього лише справжніми сільськими інтелігентами, передовими людьми того часу, котрі несли в народ культуру і знання. Чотири тисячі вчителів були звільнені зі шкіл України як “класово-ворожі елементи”. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу.
Механізм фізичного і духовного терору обрушився також на працівників освіти Диканщини. Працюючи в Полтавському архіві СБУ, ми віднайшли, що за період з 1923 по 1952 рік органи управління заарештували і притягнули до кримінальної відповідальності 15 учителів нашого району. Усі обвинувачення кваліфікувалися за ст. 54 Кримінального кодексу – антирадянська пропаганда, український буржуазний націоналізм, контрреволюційна діяльність, недонесення органам влади про контрреволюційні злочини і т. ін. Трагічними були і моральні наслідки терору, що позбавляв інтелігенцію таких людських рис як свобода думки, самостійність, почуття власної гідності, сіяв у свідомості страх, сковував ініціативу. Частими стали доноси, наклепи, політична і духовна аморальність. А коли втрачало цінність людське життя, переставали цінуватися порядність і гуманність.
Перша групова справа на сім осіб датується липнем 1923 року, серед них – учитель Судіївської школи Андрій Кушніренко. Арештували разом з рідною сестрою Надією Дмитрівною (18 років), звинувачення – займалися контрреволюційною діяльністю і були членами петлюрівської організації. Але при обшуку ніяких компрометуючих документів не було знайдено. Справу закрили за відсутністю складу злочину, але інших товаришів виселили з України в Архангельськ на два роки. Їм “пощастило”, адже вакханалія терору 30-40-х рр. призводила до нелогічного фабрикування кримінальних справ. Так, у справі 1937 року уродженця с. Надежди, директора початкової школи с. Івашківка Полтавської обл. Антона Федорченка-Радзієвського зробили винним за ст. 54. Свідчення трьох свідків були сфабриковані, ніякі очні ставки не проводились, а на допитах для отримання зізнань слідчі застосовували методи фізичного насильства, але повністю зламати арестанта не вдалося, тож провину він визнав частково. Вирок “трійки” – розстріл – виконаний у грудні 1937 року. І тільки в 1967 році дочка Антона Андрійовича порушила клопотання про перегляд справи батька. Справу було переглянуто і припинено за недоведеністю обвинувачення.
На початку 1938 року для реалізації намічених планів на чолі обласного управління НКВС у Полтавській області було призначено О.Волкова. За час його керівництва і безпосередньої участі масштаби незаконних репресій, фальсифікація кримінальних справ набули надзвичайних розмірів. Один оперуповноважений Берестнєв у березні 1939 р. після арешту Волкова характеризував його: “Такого звіра, як Волков, я вперше зустрічаю. Спробував би йому хто-небудь заперечити”.
Тож, щоб забезпечити собі невичерпний запас “зрадників”, Волков та слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях “Хто вас завербував?” і “Кого завербували ви?”. Часто у свідченнях обвинувачуваних повторюються шаблонні звороти, обтічні й ухильні пояснення, наводяться факти, які не можуть бути злочином. Слідчі змушували обвинувачених підписувати компрометуючі матеріали, давати потрібні слідству свідчення. Яскравим прикладом є групова справа учителя хімії Писаревщанського зооветеринарного технікуму Андрія Воронянського, яка вирішила долю 61 особи і теж розгорталася за типовим для 1938 року сценарієм. Сам Волков безпосередньо брав участь у цій справі, і в протоколі чітко простежується тенденція її фальсифікації. Вирок для всіх один – розстріл із конфіскацією особистого майна – був виконаний 9 квітня 1938 року. Реабілітували тільки в 1957 році.
Абсурдне звинувачення з точки зору здорового глузду і в справі вчителя Надеждинської школи Івана Воронянського – заядлий український націоналіст, з 1920 року голова української націоналістичної організації “Просвіта”. Пощастило, що на той час не потрапив у лещата до Волкова. Через п’ять місяців допитів троє свідків підтвердили, що І.Т.Воронянський – порядна людина, він добросовісно ставився до своїх обов’язків учителя, а про антирадянську діяльність їм нічого невідомо. Виходячи з цих обставин, 22 березня 1939 р. суд постановив: “Ранее избранную меру пресечения в отношении обвиняемого Воронянского Ивана Трохимовича под стражей в Полтавской смешанной тюрьме отменить. Обвиняемого из-под стражи освободить”.
А вчителя української мови і літератури Диканської середньої школи Михайла Дідичука звинуватили в тому, що мав зв’язки за кордоном (рідна сестра дружини проживала в Італії), займався контрреволюційною діяльністю і зберігав удома заборонену антирадянську троцькістську літературу. На жаль, свідків, які б заступились за Дідичука, не знайшлося, і завідуючий відділом освіти дав таку характеристику: “Клас, де був Дідичук класним керівником, не показував організованої роботи, дисципліна та успішність низька, до учнів ставився грубо. Поводження з учителями було дуже й дуже офіційне. Коли вчителям приходилося звертатися за допомогою, була іронічна усмішка у відповідь, що й було першим доказом не радянського вчителя”. На суді Дідичук визнав себе винним у збереженні забороненої троцькістської літератури, а іншої вини не визнав. Вирок – засуджено до 4 років позбавлення волі в виправно-трудових таборах з обмеженням прав на 4 роки.
Це тільки декілька прикладів кримінальних справ того періоду. Усі вони розроблялись за одним сценарієм, слідчі заради “розкручування” справи проявляли відверту жорстокість, застосовували побиття, погрози та знущання, змушували обвинувачених підписувати компрометуючі матеріали, давати потрібні слідству свідчення, оперуючи тим, що “такий-то вже зізнався, і черга за тобою”. Не витримуючи жорстоких тортур, заарештовані зізнавалися, що ставили собі за мету повалення радянської влади, відокремлення України від СРСР, а досягти цього нібито намагалися шляхом терору, шкідництва, диверсійної роботи і т.п.
Ще довго репресовані носили страшне тавро – “ворог народу”. Ці невинні люди жили, трудились, мріяли, надіялись. Але їхні надії і мрії були стяті комуністичною косою одного з найжорстокіших тоталітарних режимів, що існували в історії людства. Навіть Лев Троцький визнавав: “Ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності”.
Їхні імена не можна забути ні нам, ні нащадкам. Вони пекучим болем нагадують про чорну сторінку в історії нашого народу і з глибини минулого попереджають: люди, будьте пильні, не допустіть повторення трагічної долі української нації.
Наталія Дзюба, науковий співробітник Диканського історико-краєзнавчого музею ім. Д.М.Гармаша.