Опубліковано: 3 листопада 2017 р..
Допомагають у складних життєвих ситуаціях
У районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді всього троє працівників: директор, психолог і бухгалтер. Ознайомившись з тим обсягом роботи, що його виконує служба, важко зрозуміти: як це вдається? Директор центру Юлія Півень з гіркотою в голосі констатує: “Так, у нашому штаті повинно налічуватися десять спеціалістів, але через об’єктивні причини це нині, на жаль, неможливо. А роботи щороку додається, до цього призводить наше життя”. І Юлія Василівна, тепер уже з ностальгією, згадує 2012-2014 роки, коли у кожній сільській раді були фахівці із соціальної роботи, от тоді колектив центру у складі 18 осіб був тією реальною силою, яка вирішувала чимало проблем, а основне, проводила профілактичну роботу на місцях.
Про те, що входить до кола обов’язків РЦСССДМ, знають далеко не всі, бо не в кожного виникає потреба звертатися у цю службу, яка є спеціальним закладом, що забезпечує організацію та проведення соціальної роботи із соціально незахищеними категоріями сімей, дітей та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Отож є певний контингент осіб, для яких зустрічі зі спеціалістами центру відбуваються досить часто, і не для всіх вони бажані. Мова йде про неблагополучні сім’ї, у яких мама й тато зловживають оковитою чи пристрастилися до наркотиків і ведуть аморальний спосіб життя, а їхні діти потерпають від цього. Відвідування таких родин і відстоювання дитячих прав часто викликає гнів у батьків, отож доводиться виїздити зі співробітниками поліції.
Раннє виявлення сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, є пріоритетним напрямком роботи центру. Ці родини ставляться на облік, нині таких сімей у районі близько сорока (цифра інколи змінюється), у них виховується 96 неповнолітніх дітей. Більшість сімей охоплені соціальним супроводом, що включає в себе системне надання соціальних послуг до повного подолання складних життєвих обставин. Це сухе формулювання означає, що в оселю, де живуть діти, батьки яких не є взірцем найкращих людських чеснот, стежина працівників служби пролягає досить часто. Бесіди, вмовляння, окреслення перспективи втрати дітей, людського осуду, звертання до совісті і здорового глузду іноді приносять плоди, й горе-батьки беруться за розум, але, на жаль, часто не вдається достукатися до свідомості, затуманеної алкоголем, і тоді дітей забирають, а матір чи батька позбавляють батьківських прав.
Також важливим аспектом роботи служби є спілкування з умовно засудженими молодими людьми, неповнолітніми. Протягом року відбулося 48 індивідуальних зустрічей з цією категорією осіб, проведено 5 групових заходів.
Також ведеться пропаганда здорового способу життя (18 заходів для 426 осіб), надаються інформаційні, соціально-педагогічні, психологічні, соціально-медичні, юридичні послуги.
Кожній дитині краще жити в сім’ї, ніж у дитбудинку чи в інтернаті, отож на популяризацію сімейних форм виховання, на створення прийомних сімей і спрямовані зусилля працівників центру. Нині в районі п’ять прийомних сімей, у яких виховується одинадцять дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Одна з сімей – переселенці із зони АТО.
Саме у вирішенні цих завдань і була неоціненною допомога фахівців із соціальної роботи у селах і селищі. Добрим словом їх і нині згадують. Приміром, Наталія Черкаська з Орданівки в цю роботу вкладала душу, допомогла багатьом односельцям. Коли хворому хлопчику потрібні були кошти на операцію, Наталія Сергіївна знаходила різні шляхи, поки врешті всі гуртом зібрали необхідну суму. Небайдужим і відповідальним був Сергій Лукаш з Великої Рудки. Переважно усі фахівці були молодими, мали педагогічну освіту, активно бралися за роботу, відвідували практично кожен двір, знали проблеми родин, які опинилися в складних життєвих обставинах, допомагали і підказували шляхи вирішення тих чи інших проблем. Бувало, вночі, у вихідний лунав телефонний дзвінок від співробітників служби з якогось села: треба терміново забирати дітей від п’яних батьків-дебоширів. Тоді дзвонили до лікарні, а завідуюча дитячим відділенням Лариса Васильченко давала добро: “Везіть швиденько, будемо допомагати...” Так разом, можливо, й життя чи здоров’я якійсь дитині врятували. На жаль, у травні 2014 року всіх фахівців із соціальної роботи скоротили.
З 2015 року на РЦСССДМ покладені завдання щодо соціальної реабілітації та адаптації учасників АТО. Ця робота ведеться у тісній співпраці з районним військкоматом, місцевими органами влади. Після демобілізації кожен, хто повернувся додому, проходить співбесіду з психологом центру, при цьому складається соціальний паспорт. За потреби надається психологічна допомога, а також є можливість пройти оздоровлення у санаторіях області. На це обласна рада виділила кошти, безкоштовними путівками скористалися 43 демобілізовані воїни і 55 членів їхніх родин. Закупівля і оформлення путівок, інформування кожного – це займало чимало часу, було досить копіткою справою.
Є кілька нових напрямків роботи, над якими зараз працюють спеціалісти РЦСССДМ: це створення патронатних сімей і наставництво. В нашій області ще немає патронатних сімей, шукають кандидатів на таку родину в районі. То що ж це за сім’я? Для того, щоб дітей, яких забирають у неблагополучних батьків, не відправляли до спецзакладів, що травмує їхню психіку, буде існувати патронатна родина. Тут тимчасово, до оформлення у прийомну сім’ю, зможуть перебувати діти. На них держава виділятиме кошти, патронатні батьки проходитимуть навчання в обласному центрі соціальних служб.
А для тих, хто бажає стати наставником дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, будуть створені можливості для спілкування в інтернатних та інших закладах: після певної процедури оформлення документів, навчання вони зможуть ділитися теплом своєї душі з обездоленими дітьми, спробувавши стати другом, опорою і підтримкою, а по можливості – беручи активну участь в їхній адаптації у житті.
Усі ці заходи спрямовані на захист дітей, найпершим завданням є запобігти соціальному сирітству і подолати сімейне неблагополуччя, отож постійно проводиться робота з сім’ями, у яких батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків. На обліку чотири таких сім’ї, у них виховується семеро дітей. Також нерідко буває, що в неблагополучних родинах трапляються випадки насильства щодо дітей. Постійно проводиться профілактична робота, бесіди.
Деякі підопічні особливо запам’яталися працівникам РЦСССДМ.
... Дванадцятирічне худорляве хлоп’я вперше потрапило в кабінет центру після скоєної ним крадіжки в рідному селі. Довго говорили з ним, розповіли про наслідки такого вчинку, надіялися на усвідомлення і розкаяння... Яке там! Років шість він крав у сусідів, друзів, однокласників, у своїй сім’ї. Батьки – прості сільські трудівники – з усіх сил намагалися запобігти цьому, сплачували людям збитки, плакали, вмовляли сина, але все було намарно. Його привозили до працівників центру мало не щотижня, та ніякі методи не діяли. Коли хлопець досяг повноліття, після чергової крадіжки він був засуджений і зараз відбуває покарання. На щастя, таких небагато, більшість після того, як вперше оступилася, переосмислює свою поведінку й стає на шлях виправлення. Тут особливо важливою є допомога психолога, тісна співпраця з органом пробації.
Безсумнівно, контингент центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді є надзичайно чутливим до всіх змін в суспільстві. Чим нижчим стає рівень життя, поширюється безробіття, тим зростає рівень алкоголізму, наркоманії, занепад моральності в суспільстві призводить до знецінення самого інституту сім’ї, втрачають духовні орієнтири дорослі, страждають діти. Часто на заваді виконання службових обов’язків соціальних працівників стають бюрократичні перепони, відсутність необхідних повноважень. Навіть у суді потрібно доводити, що мати, яка пиячить, не доглядає своїх дітей, є поганою, хоча логічно було б навпаки: хай би вона сама спробувала довести, що вона – хороша. А заручниками у таких ситуаціях завжди стають діти. Зі свого чотирнадцятирічного досвіду роботи на посаді директора РЦСССДМ Юлія Півень бачить: жодна з матерів, яких позбавили батьківських прав, не спробувала пізніше їх поновити! На публіку – сльози, розкаяння, а пізніше вони про своїх дітей просто забувають.
Ще однією проблемою центру є відсутність власного транспорту, тож вдячні всім, хто йде назустріч: селищна рада при потребі безвідмовно надає автомобіль, деякі сільські ради теж не відмовляють, спільно зі спеціалістами служби у справах неповнолітніх виїздять у села району, проводять індивідуальну роботу у сім’ях, а також готують різні масові заходи. Звісно, цих виїздів недостатньо, дуже жаль, що не все вдається охопити, з поля зору випадають ті неблагополучні сім’ї, про які вчасно не повідомляють сусіди чи органи місцевої влади.
Позитивною зміною в організації робочого процесу є проведений ремонт у кабінетах центру, новенькі вікна, а також відрегульована система опалення. До цього холод дошкуляв не лише працівникам служби, а й відвідувачам, тепер же у приміщенні затишно, охайно, тепло.
Кожен день працівників центру сповнений турбот про підопічних: юнаків і дівчат, що зробили в житті хибний крок, сім’ї, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, дітей, які щодня переживають страждання від горе-батьків... Кожну таку життєву драму вони сприймають серцем, вболівають за кожного і бажають допомогти. Коли це вдається, відчувають радість і задоволення: усі старання були не марні, а це – основне.
Світлана Воронянська.
На фото автора: директор РЦСССДМ Юлія Півень, бухгалтер Людмила Горобець, психолог Валентина Книш.
Української землі не проміняю ні на що!
... Розмова про життя-буття цієї простої на перший погляд, а насправді колоритної жінки розпочалася дещо незвичайно: взявши до рук газету, Марія Тихонівна попросила допомогти додзвонитися на телефон, за яким в акції пропонували виграш майже до двох мільйонів гривень! “Ви можете стати власником цих величезних грошей, якщо ваш персональний код співпаде з кодом акції. Вирахувати персональний код легко: візьміть дві останні цифри свого року народження, додайте кількість років, що виповниться вам цьогоріч.... “. Не спокушеній у маркетингових підступах літній жінці невтямки, що цифри персонального коду будуть однаковими у всіх без винятку людей, що так рекламою заманюють легковірних щось придбати (як правило, абсолютно непотрібну річ), щоб стати учасником розіграшу.... Ніби й не шахрайство, але ж – виманювання грошей захопливими пропозиціями, що навряд чи здійсняться! І хтозна скільки людей “клюне” на цей гачок!
Але ми не про те: 31 жовтня Марії Тихонівні Опарі виповнилося 90 років, вона – найстарша жителька Писарівщини, учасник Другої світової війни, їй є про що розказати. А нам є що послухати і багато-багато чого повчитися. Щоб не виникало ні в чому сумнівів, показує і паспорт, і медалі, серед яких – “Захиснику Вітчизни”.
– Народилася я в с. Нижні Млини Полтавського району, батько в мене – з козацького роду, а мама – з аристократичного, закінчувала гімназію, тож у мене є й козацька, і панська кров (при цьому артистично ставить руки в боки і кокетливо посміхається). У полум’ї жовтневої революції й громадянської війни мамина родина загинула. Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, коли настав страшний тридцять третій, сестрички і братик померли. Мама бачить, що я вже теж пухну від голоду, за ряднину – і до бабусі, тридцять кілометрів пішки. Та мене травами врятувала, відпоїла.
Батько – член партії більшовиків – вічно воював: громадянська війна, фінська. У сорок першому, коли розпочалася війна з фашистами, йому було вже шістдесят два роки. Добровольцем пішов на фронт за однієї умови: що його родину неодмінно евакуюють на схід.
– Я добре вчилася, вміла малювати. Завдяки цьому вмінню і потрапила на військовий завод у Росії. У якому місті і що саме виготовляли – я розповідати не маю права: давала підписку про нерозголошення таємниці... (При цих словах навіть не знаю: чи сміятися, чи плакати. Сімдесят п’ять років минуло!).
– Мені запропонували з допомогою батистової тканини скопіювати якусь деталь, – продовжує свої спогади Марія Тихонівна. – Побачивши, що в мене непогано виходить, взяли на роботу. Аби вміла читати креслення, допомогли вступити до картографічного технікуму.
– Как Вы бедно живете! – якось співчутливо зауважив один зі співробітників. – Возьмите кальку, выстирайте ее и сшейте себе кофточку!
Сказано – зроблено.
– Какая Вы нарядная! Какая у Вас кофточка красивая! – стримуючи усмішку, інженер похвалив юну Марію, коли та прийшла через кілька днів на роботу в обновці. Дівчина стушувалася й пообіцяла більше ніколи не брати тканину з кресленнями додому.
Згодом Марію перевели в інструментальний цех, де була потрібна креслярка: тут і хліба по карточках видавали більше, й інші продукти перепадали, які надходили зі США. Багато висококласних спеціалістів було серед полонених німців, які допомагали заводу виконувати план. Для них спеціально побудували бараки, вони працювали в закритих цехах. Запам’ятався Артур Цангер, колишній есесівець: випещений, зарозумілий високий блондин. Він закрутив роман з дівчиною-фельдшером, за зв’язок з ворогом її засудили на чотири роки позбавленні волі.
– Що ж ти, Артуре, звабив Ксюшу, наробив дівчині лиха? – з презирством і осудом кинула Марія. У відповідь той лише нахабно засміявся.
Дисципліна на заводі, який займав чотири квартали, була залізною, адже необхідно було убезпечитися від шпіонажу. Тож якщо Марії доводилося іти в інший цех, щоб взяти деталь чи вузол, її супроводжували два військові: охороняли не її, а тубус з кресленнями.
... Війна закінчилася, батько повернувся з фронту, а мама в евакуації померла від чахотки. “Приїзди додому”, – кликав тато. “Даже не мечтайте, – відрізав на прохання про звільнення начальник заводу. – Мы из вас сделали человека. К тому же вы много знаете, вас могут использовать”.
І лише коли батько, старий більшовик, написав керівництву заводу листа з гарантією, що буде дочку якнайстрогіше контролювати, Марію відпустили додому, в Україну.
– Там і сонце не так сходило, і проліски були не такі, як удома. Недарма ж у народі кажуть: “За милим плакатимеш сім років, а за Батьківщиною – все життя”.
Після повернення працювала в технічному бюро в Полтаві. Батько удруге одружився, йому вже не було діла до дорослої дочки. Доля занесла дівчину на Кавказ, там їй трапився кабардинець, з яким вони невдовзі одружилися. Але далася взнаки вільнолюбива натура Марії Тихонівни: “Я не з тих, щоб перед кимось рабинею бути!” (від дружини вимагалося ніде не працювати, лише догоджати чоловікові та свекрусі).
– А в мене ж характер козацький! Я й зараз нікому в зуби не дивлюся, – гордовито усміхається жінка.
Дітей мати не могла, адже здоров’я було підірване. Заробітки були мізерними, в місті на такі гроші важко було жити, винаймати житло. Тож перед пенсією купила невеличку хатинку у Писарівщині – на яку грошей вистачило. “Хижина дядька Тома”, – так називає своє більш ніж скромне помешкання Марія Тихонівна. Із цінних речей у хаті – лише барвисті мотки пряжі на ліжкові та плед, подарований сільською радою на День села як найстаршій його жительці. І показує незвичайної краси дитячі рожеві пінетки, наче прояв нерозтраченої материнської любові. Їх за зиму нав’язує чимало, щоб улітку поїхати на Сорочинський ярмарок: на людей подивитися, себе показати і вторгувати якусь копійчину на дрова.
– У Росії у Вас би пенсія значно більша була, – під’юджує сусідка, що на літо приїздить з Петербурга у рідні з дитинства краї.
– Не потрібно мені від Путіна нічого! Української землі не проміняю ні на що! – спалахує жінка, вбрана у гарну, власноруч вишиту українську сорочку. Невибаглива до їжі, до побуту. У неї немає ні радіо, ні телевізора, ні мобільного телефону, ні інших принад цивілізації. Але є тверда впевненість, що рідна земля – найкраща, що людські можливості – невичерпні. І що життя прожила достойно.
Валентина Діденко.
Фото автора.
На призи клубу “Шкіряний м’яч”
На базі ДЮСШ проведено районні змагання з футболу “Шкіряний м’яч” у чотирьох вікових категоріях. Серед юнаків 2004 року народження І місце виборола команда Диканського НВК імені М.В.Гоголя (вчитель фізичної культури Олег Панченко), ІІ місце – Балясненської 3ОШ І-ІІІ ст. (учитель Олександр Дзюба).
Серед юнаків 2005 р.н. “золото” – у Стасівської 3ОШ
ім. М.Башкирцевої (вчитель фізичної культури Володимир Безнос); “срібло” – у Диканської ЗОШ І-ІІІ ст. (учитель Володимир Вихватнюк), “бронза” – у Диканського НВК імені
М.В. Гоголя (вчитель Олег Панченко), ІV місце посіла Орданівська 3ОШ І-ІІІ ст. (учитель Ігор Дяківнич).
Серед юнаків 2006 р.н. місця розподілилися так: І – Диканський НВК імені М.В. Гоголя (вчитель Олег Панченко), ІІ – Дібрівська 3ОШ І-ІІІ ст. (учитель Віталій Осінній). Серед наймолодших учасників, 2007 р.н., перемогла команда Стасівської 3ОШ ім. М.Башкирцевої (Володимир Безнос), на другому місці – команда Диканського НВК імені М.В.Гоголя (Олег Панченко).
Усі команди – учасники змагань – отримали м’ячі від голови Федерації футболу Диканського району Віктора Харченка, а переможці нагороджені грамотами відділу освіти, сім’ї, молоді та спорту і Федерації футболу Диканського району.
Ольга Філенко, директор ДЮСШ.
Повернулися з перемогою
З 19 по 22 жовтня у селищі Ворохта Івано-Франківської області на тренувальній базі навчально-спортивного комплексу “Україна” Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства “Колос” АПК України проходила Спартакіада серед голів об’єднаних територіальних громад сіл і селищ, сільських, селищних голів і старост, голів районних рад та райдержадміністрацій Полтавської та Івано-Франківської областей.
Змагання проходили з різних видів спорту, а саме: футзалу, настільного тенісу, шахів, шашок, гирьового спорту, дартсу, перетягування каната.
Наші земляки зустрілися з доволі сильними суперниками, але відчувалося, що диканці до участі підійшли з відповідальністю та запалом, адже їм небайдужа доля і честь малої батьківщини. В результаті запеклої спортивної боротьби почесні місця переможців з видів спорту розподілилися так: настільний теніс – у загальному заліку серед чоловіків і жінок І місце посів голова районної ради С.В.Муха; шашки (серед жінок) І місце – у Балясненського сільського голови Л.О.Семко; дартс – ІІІ місце зайняла Андріївський сільський голова Т.Я.Белей. У поєдинку з шахів 4 місце – в начальника оргвідділу Диканської районної ради О.В.Ворони; гирьовий спорт – почесне п’яте місце посів Байрацький сільський голова Ю.О.Скляр. У змаганнях з міні-футболу диканська команда (П.В.Вінтоняк, В.В.Товстій, С.О.Давиденко, В.М.Яковенко, Є.М.Фесенко, О.М.Россоха) посіла ІІ місце.
Під час перебування в карпатському регіоні делегація відвідала Буковель, а вісім чоловік (С.В.Муха, О.Ю.Ус, О.В.Ворона, В.В.Товстій, О.М.Россоха, Є.М.Фесенко, С.О.Давиденко, Ю.О.Скляр) майже в екстремальних умовах (сильний вітер та дощ) підкорили найвищу вершину України – Говерлу.
Представники делегації нашого району показали єдність і спільну мету у різних видах спорту, гідно відстояли свою честь і повернулися на рідну Диканщину з почесними нагородами.
Павло Вінтоняк, голова Диканської РО ВФСТ “Колос”.
На фото – команда з Диканщини.
Нещодавно у м. Кременчук відбувся чемпіонат області з бодибілдингу. Успішно виступив на ньому наш земляк, житель Диканьки Олександр Дорогобід, зайнявши третє місце.
Ольга Філенко, директор ДЮСШ.
На фото: бронзовий призер чемпіонату області Олександр Дорогобід зі своїм тренером Ігорем Рашоянцом.