Диканська районна газета "Трудова  слава"

– Я народився влітку, в жнива, мама казала, що саме тоді жали ячмінь, отож і записали – 20 серпня, а року 1932-го, – починає розповідати про себе сивий, але ще моложавий, підтягнутий чоловік. – По документах я – Олександр, але й батьки, й усі рідні змалку звали мене Олексієм, так і прижилося: Олексій Воронянський, а я не проти.
У родині Воронянських, що мешкала в Марченках, було десятеро дітей, Олексій (зватимемо й ми його так) – найменший у родині. Був немовлям, коли страшний голод косив людей, лише корова врятувала дітей: батьки збирали на полях сухі стержні з кукурудзяних качанів, сушили, товкли в ступі, додавали трохи молока й такою кашею годували усіх, рвали бур’яни й готували їжу. Малюк від цього харчування ледь не помер, два дні лежав майже без ознак життя, думали – все, не витримає, але дитя заплакало, почало дихати... 
Двоє дітей померло від скарлатини, а один братик у два роки перекинув на себе горщик з борщем, який мати тільки витягла з печі, страшні опіки призвели до смерті. Вижило семеро: четверо дівчат і троє хлопців. У війну найстаршого брата Олександра, сестер Тетяну і Феню забрали до Німеччини, брат працював на шахті, повернувся додому через сім років, бо після звільнення його відразу призвали на службу в армії. Тетяна в неволі трудилася на фермі, Феню повезли на чужину при надії, там і сина народила, працювала на фабриці. Обидві, дякуючи Богу, повернулися живі-здорові. 
Батька Варфоломія Сергійовича забрали у 1937 році за доносом, нібито він причетний до вбивства місцевої жительки. Кілька листів прийшло з в’язниці в Красноярському краї, де він відбував покарання, а далі доля тата невідома: мабуть, як і тисячі інших, помер від тяжкої праці чи хвороб. Знали, що визнав себе винним, бо жорстоко били, на суді пробував докричатися, що то не він, та хто на те зважав? Уже пізніше односельці розповідали рідним, що на нього звели наклеп, навіть називали тих, хто дійсно вчинив той злочин, бо ті ж люди й донос написали, щоб відвести від себе підозру. Боліло серце у дружини Векли Іванівни, скільки сліз було нею виплакано за дорогим чоловіком, як важко їй було жити без його підтримки, не відаючи, де його могилка, як і коли скінчилося життя рідної людини. А найменшому синові Варфоломія Сергійовича й досі пече серце та невідомість, не може спокійно розповідати про далекі події, бо у п’ятирічному віці втратив тата, а той був так потрібний і йому, і всім дітям.
Після визволення нашого краю від фашистів, після тривалої перерви навчання в Марчанській початковій школі відновилося. Олексію було 11 років, коли він став першокласником, таких “переростків” було багато. Закінчив чотири класи, а в п’ятий треба було ходити в Балясне.
– Взутися було ні в що, тож ми з хлопцями ходили босоніж, – згадує Олексій Варфоломійович. – До середини жовтня я вчився, а коли стало холодно, мати, бідкаючись, згадала про якісь старі чоботи з відірваними підошвами на горищі, порадила якось їх підшити. А я подивився на ту страшну взувачку й кажу: “Не хочу я таких, мамо, у класі є дівчата, що мені подобаються, перед ними соромно. Не піду я взагалі в школу! Буду працювати...”
Марченки до війни були великим селом, тут мешкало майже півтисячі жителів, не повернулися з полів Другої світової 43 воїни-односельці. За кілька років після визволення село потроху почало оживати, відбудовуватися. Підлітком пішов пасти телят у колгосп “Нове життя” Олексій Воронянський, тут він відчув смак заробленого власним трудом хліба. Але хлопцеві хотілося мати якусь спеціальність, тож і подався у Полтаву, у ФЗУ (школу фабрично-заводського учнівства), де вивчився на теслю. Після навчання потрібно було чотири роки відробляти, його групу направили в Харків, на окраїні якого, на залізничній сортувальній станції Основа, хлопці й трудилися. До завершення призначеного строку Олексій трохи не добув: взимку промерз на протягах в холодних приміщеннях, а ще часто доводилося тягати шпали, ремонтувати рельси. Після важкої роботи занедужав на пневмонію, лежав у лікарні, дуже ослаб. Попросився, щоб розрахували, приїхав у рідне село. Тут дуже потрібні були вмілі руки, теслею працював у колгоспі майже 30 років, за його участю зводили зерносховище, конюшні, майстерні, інші приміщення – колгоспи в ті часи розбудовувалися, мали тваринницькі  ферми, засівали великі площі зерновими культурами... У 50 років чоловіку запропонували освоїти ще одну професію: стати трактористом. Їздив у Диканьку, вчив ази водіння “сталевого коня”, і таки освоїв цю непросту справу! У поле не виїздив, а от роздати на фермі корм худобі своїм Т-40, а чи школярів відвезти у Балясне (і така потреба виникала, бувало, коли транспорту бракувало) – з такими роботами справлявся. За сімейними обставинами змушений був перекваліфікуватися на слюсаря: після другого інсульту вдома лежала паралізована дружина, треба було кілька разів на день навідуватися до неї. 
З дружиною Лідією Іванівною прожили в любові і злагоді майже сорок літ, виховали трьох доньок, діждалися внуків. Жінка була роботящою, доброю, мала хист до малювання, шила, плела, вишивала – й досі її вишивки прикрашають оселю. Працювала на фермі дояркою, у ланці. Гіпертонія повільно підкошувала здоров’я, згасла, як свічка, 22 роки тому. На руках в Олексія Варфоломійовича після її смерті залишилася хвора теща, її теж деякий час доглядав, бо що мав робити! А коли немічну матір забрав син, залишився в хаті сам. Доньки ніби й недалеко живуть: Люба у Копилах, Валя й Марія – у Полтаві, і їздять на вихідні, допомагають, ціле літо тут внуки на канікулах гостюють: троє хлопчаків і троє дівчаток. Рибу ловлять, суп варять по черзі, по графіку козу доять, поросят годують, город полють... Влітку й нічого, а восени пороз’їжджаються, зимовими довгими вечорами важко й одиноко в чотирьох стінах. Два роки жив удівцем, сумував, але життя продовжується... Доньки умовили тата, що непогано було б пошукати собі супутницю життя, щоб відігріти згорьоване серце, бо ж нелегко жити чоловікові самому. Їздили в сусідній район знайомитися з жінкою, але вона з першого погляду не сподобалася йому, то й почав вигадувати: “У нас і газу немає, і дороги неасфальтовані...” Ледь відхрестився та додому втік, не схотів такої дружини. 
Доньки дали оголошення в службу знайомств обласної газети, звідти їм незабаром переслали листа з Жуків, у якому жіночка давала згоду познайомитися. Навесні, а саме у суботу перед поминальними днями, вирушили туди з зятями. “А вона десь на кладовищі прибирає, на могилі чоловіка, пізніше буде”, – сказали їм сусіди. Приїхали за кілька годин, зайшли в двір, почали розмову з господинею, що вже повернулася, а вона, вислухавши, ніби холодною водою облила: “Я нічого нікуди не писала! Ви що? Я нікуди не поїду, і мови немає!” Показали лист, а там і почерк не її! Оце так, і що робити? Поїхали додому, але симпатична молодичка запала в душу Олексія Варфоломійовича, отож знову поїхав до її двору. Виявилося, що листа написала подруга, яка бажала їй щастя і вирішила таємно відгукнутися на оголошення. Так Антоніна Столярчук неждано-негадано отримала сюрприз долі, а наполегливий жених все ж таки домігся свого: умовив і привіз до свого двору господиню.
Сусід саме того дня навідався до оселі, з цікавістю слідкував за жінкою, а потім нишком підняв догори великого пальця: “Во!” Й тепло стало на душі Олексія Варфоломійовича, відчув: це його доля, він зробив правильний вибір.
У цьому не раз переконувався протягом двох десятиліть, відколи живуть разом. Антоніна Іванівна має трьох синів, які мешкають в Жуках і Тахтауловому, вони з родинами залюбки приїздять у Марченки. За ці роки всі потоваришували, подружилися, якби усі рідні з обох боків одного дня з’їхалися, то у дворі було б тісненько: 47 осіб! Але такого ще не було, бо не збігаються життєві графіки і плани у різних поколінь: старші працюють, молодші – навчаються... Найстарша з шістьох правнуків Олексія Варфоломійовича Вікторія, якій 21 рік, живе у Португалії, при нагоді обов’язково відвідує дідуся, розповідає про свої успіхи.
У дворі змайстрували довгий стіл, є мангал для шашликів, тож коли приїздять на гостину, а частіше – допомогти по господарству, то швидко й дружно готують обід, сідають відпочити, поспілкуватися, обговорити все, що відбувається в родинах. Антоніна Іванівна – вправна господиня, працювала в їдальні, готує дуже смачно: запашний борщ, вареники, пиріжки, а про її неперевершені чебуреки вже й легенди ходять, до того вони смакують усім. “А бабусин хліб ще є?” – запитують малі правнучата в місті ще кілька днів після відвідин села, бо ніколи не їдуть родичі додому з Марченків з порожніми руками.
Олексій Варфоломійович – знаний бджоляр, ще у 1990 році купили з зятем по два вулики, почали розводити бджіл, захопилися цією справою, поступово усі три родини доньок “захворіли” бджолярством (а пізніше ще й син Антоніни Іванівни Віктор). Старійшина роду для всіх змайстрував вулики (хист теслі постійно стає в нагоді), розвели по 20-25 роїв, накачували по 30 бідонів меду! У ті роки був збут для цієї цілющої продукції, отож, окрім насолоди від спілкування з крилатими трудівницями, мали ще й прибуток. Зараз ситуація змінилася: мед не потрібний нікому, бджоли гинуть, залишилося на садибі кілька вуликів з бджолами – тільки для себе, для душевної розради. І село не те, що було колись: усього 70 жителів налічується тут нині.
Обійстя Воронянських – біля сільського ставу, колись стара хата стояла ближче до води, пізніше збудували вище, до дороги, новий будинок (тут і матуся доживала свого віку, зігріта теплом і увагою). До ставка частенько прямував і сам господар, і зяті та внуки-хлопчаки з вудками. “Яких коропів тато ловив! – з ностальгією згадує донька Валентина Троян, яка саме приїхала до Марченків з Полтави. – А я оце пробіглася берегом і назбирала відро опеньків, буде смачна вечеря”. 
А ще розповіла донька про те, як вправно тато грає на гармошці, а вони, дівчата, теж з дитинства навчалися цього. Перша гармошка з’явилася в родині ще за часів війни, під час окупації, старший брат Олексія виміняв у сусіда на шматок сала, вчився на ній грати на німецький стрій, пізніше вже купив Тульську, на ній довелося перевчатися (строї різняться між собою). Було дуже цікаво, на слух самостійно підбирав мелодії, опановував музичний інструмент без учителів, але досяг у цій справі успіху, залюбки грав на весіллях, різних святах. Мабуть, не було в Марченках такого двору, де б не звучала гармошка Воронянського, запрошували його в Балясне, інші села по всій окрузі, навіть в інших районах могли оцінити його вправність. Якось спробували втрьох з односельцями: Іван Кривоніс грав на скрипці, Микола Замориленко – на бубні, і це зазвучало по-новому, дуже вдало! У ті часи, коли ще не було магнітофонів, на весіллях танцювали, аж курява стояла стовпом, тільки під таку музику. Ще й ложки брали до рук умільці, це вносило нову нотку в звучання. Веселі, народні, ліричні – будь-які улюблені мелодії міг підібрати гармоніст, та чомусь найбільше запав у душу й згадується досі душевний “Київський вальс”: “знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є, молодість мила, ти щастя моє...”
Якось поїхали у Карлівку на якесь святкування зі старшим братом Олександром, племінником Миколою Дмитренком (мешкав у Диканьці, нещодавно відійшов у Вічність), там Олексій Варфоломійович взяв до рук гармошку. Хтось з гостей поглузував: “Ми перетанцюємо гармоніста, будеш просити, щоб зупинилися”. Але коли один за одним усі троє по черзі вправно “дали жару”, то самовпевнені танцюристи самі попросили змилуватися, бо вже не витримували такого марафону. Разом посміялися, хто кого обдурив.
Окрім гармошки, великим захопленням чоловіка є шахи. По сусідству з ними дуже давно жив учитель, який показав хлопцеві ази цієї гри, з ним вели “бої” вечорами, продовжив відточувати майстерність з хлопцями, коли працював у Харкові, пізніше навчив і доньок, Люба у 5 класі завоювала першість у районному турнірі, де змагалася зі старшими за неї учнями.
Про дітей, внуків і правнуків чоловік розповідає з особливою теплотою, гордиться тим, що всі – працьовиті, порядні, добрі й щирі. А ще радує старійшину роду, що нікого з хлопців не бачив п’яним, усі знають міру в цьому. Радо зустрічають в оселі усіх, пригощають, цікавляться справами.
– Скільки ми живемо разом, завжди ділимо між усіма порівну все, що маємо, – розповідає Олексій Варфоломійович. – Не має значення, мої діти чи дружини, вони в нас спільні. Поки були молодші, тримали кілька свиней, чотири кози, по сотні курей, садили великий, 75 соток, город, мали пасіку... Діти й внуки дивувалися: “У вас що, птахофабрика? Усім яєць вистачає! І всього нам даєте!” А ми тільки раділи, що можемо допомогти, дати смачного, домашнього. Бо хіба в магазині таке купиш? Масло он яке несправжнє, ковбаса теж... 
Минулого року Олексій Варфоломійович відзначав своє 85-річчя, а цього вівторка, 6 листопада, ювілейну дату зустрічала Антоніна Іванівна. Гамірно й людно було в ці дні в оселі Воронянських, столи аж вгиналися від наїдків, лунали вітання, побажання здоров’я і благополуччя, щоб ще довго стрічали обоє свою велику сімеєчку на порозі хати, зігрівали усіх теплом своїх люблячих сердець.
Світлана Воронянська.
На фото автора: Олексій Варфоломійович, Антоніна Іванівна і Валентина Троян.