Опубліковано: 3 травня 2019 р.
І посивіла ненька Україна,
у пекло посилаючи синів
І знову весна стрімко розквітла тюльпановим різнобарв’ям, ніжним вишневим цвітом, уся природа готова радісно видихнути: “Христос Воскрес!” Але ж Страсна п’ятниця нагадала про пекельні муки й страждання Сина Божого в ім’я спасіння людства. Цьогоріч вона збіглася у часі зі ще одним трагічним днем в історії України – 33-ю річницею Чорнобильської катастрофи, коли герої-ліквідатори рятували Україну і світ від планетарної біди. Заходи з цієї сумної нагоди розпочалися 26 квітня у Свято-Троїцькій церкві поминальною панахидою за померлими, яку провів священик Євгеній Полтавець.
У Диканській райдержадміністрації відбулося засідання круглого столу, де обговорювалися актуальні питання соціального захисту, пенсійного забезпечення осіб – ліквідаторів цієї страшної аварії. Учасники ліквідації аварії на ЧАЕС заручилися підтримкою районної влади у вирішенні проблемних питань місцевого значення.
У засіданні взяли участь виконувач обов’язків голови РДА Зоя Присяжнюк, голова райради Станіслав Муха, селищний голова Валерій Товстій, заступник начальника Решетилівського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області Леонід Тютюнник, начальник управління соціального захисту населення РДА Людмила Фролова, начальник відділу персоніфікованого обліку пільгових категорій громадян Діана Усенко, заступник головного лікаря Центру первинної медико-санітарної допомоги Олексій Хоменко, члени районної громадської організації “Союз Чорнобиль України” з її головою Валентиною Радченко.
Завершальним акордом заходів став мітинг-реквієм біля пам’ятного знака героям-чорнобильцям за участю громадськості, працівників та учасників художньої самодіяльності районного будинку культури Альони Онищенко, Ані Кореліної, Максима Гергала, Аліни Домненко. Зі словами глибокої шани і вдячності до ліквідаторів аварії на ЧАЕС звернулися Зоя Присяжнюк, Станіслав Муха, Валерій Товстій, своїми думками поділилися учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1986 року Анатолій Науменко і вдова ліквідатора Леся Різник. Валентина Радченко назвала поіменно 34 чорнобильців, які за ці роки відлетіли у Вічність, подякувала організаторам заходів, зокрема районному керівництву, а приватному підприємцю Тетяні Запішній – за квіти, голові правління РСС Олександру Ганзі – за матеріальну допомогу.
Учасники зібрання поклали живі квіти до пам‘ятного знака героям-чорнобильцям.
Прес-служба райдержадміністрації. Фото Валентини Діденко.
Шкільні друзі зібрались на свято, на шкільний ювілейний урок
Дощова прохолодна погода останнього квітневого дня, що прийшла на зміну погожим, сонячним дням, не змогла затьмарити радості зустрічі випускників різних поколінь Великобудищанської школи і традиційного шкільного свята 2019 року. З усіх усюд поспішали вони до альма-матер, щоб уклонитися їй та своїм учителям, подякувати за науку, обійняти шкільних друзів, і то з радісними усмішками, то зі сльозами на очах згадувати, згадувати, згадувати...
Розпочалися урочистості у сільському будинку культури концертом, підготовленим учнями разом із педагогом-організатором Лесею Жовноватою. На жаль, не всім випускникам судилося дожити до світлих пасхальних днів, їхню пам’ять під звуки метронома ушанували хвилиною мовчання.
Емоційно і зворушливо прозвучав виступ заступника директора школи, заслуженого вчителя України, основного натхненника й організатора зустрічі Ярослави Городницької, яка доповнювала святкове дійство фрагментами зі шкільної історії, з повагою зачитувала списки випускників, називала імена класних керівників, перших учителів, директорів шкіл.
Директор школи Олександр Калашнік з гордістю звітував про цьогорічні досягнення великобудищанських учнів у районних предметних олімпіадах, мовних конкурсах ім. Т.Шевченка та П.Яцика, обласному конкурсі юних філологів “Котигорошко”, районному і обласному етапах конкурсу-захисту робіт МАН, огляді екологічних агітбригад, театральних колективів, інтелектуальній грі “Дебати”, різноманітних спортивних змаганнях, перемогу в обласному зльоті краєзнавчих та пошукових загонів тощо.
Маленькі школярики Альбіна Басенко і Стасик Хабаров з паскою на вишитому рушнику поздоровили усіх з Великоднем.
Гарні поетичні слова адресували присутнім ведучі Олеся Шурпик і Даша Башловка. Пісні, хореографічні композиції дарували ансамбль дівчат, шкільний хор, учні 4, 5, 8, 9, 10 класів, юна солістка Софійка Кандзюба.
А основними на святі, звісно ж, були випускники різних років, які по черзі піднімалися на сцену: золоті ювіляри (випуск 1969 року), колишні хлопчики й дівчатка, як закінчили Великобудищанську школу 40, 35, 30, 20, 15, 10 і 5 років тому, та їхні наставники. Квіти, подарунки, слова вдячності, щирі оплески – усе це супроводжувало їхні виступи.
Скільки позитивних емоцій, життєвої наснаги дарують ці зустрічі! Низький уклін організаторам за ініціативність і професійність, уміння згуртувати, щирість душі, наполегливість і життєрадісність!
Валентина Діденко.
Змагалися джури району
На базі Диканської юнацько-спортивної школи традиційно відбулась районна дитячо-юнацька військово-патріотична гра “Сокіл” (“Джура”). Її головна мета – морально-духовне та національно-патріотичне виховання учнівської молоді на ідеях козацького лицарства та традицій, а завдання – здружити рої, сприяти усвідомленню учасників, що вони українці, що вони – один народ і їм разом розвивати та боронити Україну в майбутньому. Цього року в грі взяли участь рої з шести шкіл району. Юних джур привітала перший заступник голови райдержадміністрації Зоя Присяжнюк і побажала учасникам гри перемог у змаганнях, здоров’я та мирного неба над головою. Серед почесних гостей були представники громадської організації “Асоціація учасників АТО Диканщини”, наші воїни-односельці.
Організатори гри готувалися заздалегідь, продумали все до дрібниць. Кожен рій мав свій прапор, форму, знаки розпізнавання. Розпочали гру конкурсом “Впоряд”, до якого добре підготувались і джури, і виховники роїв. Усі продемонстрували козацький вишкіл, старанність. Призерами в цьому конкурсі стали рої “Нащадки Кочубея” Стасівської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. М.Башкирцевої, “Ватра” Водянобалківської ЗОШ І-ІІІ ст. і “Патріот” Диканської
ЗОШ І-ІІІ ст.
Другий конкурс “Перетягування линви” потребував багато сил і спритності від учасників. Переможцями стали рій “Нащадки Кочубея”, на другому місці рій “Патріот”, третє місце отримав рій “Козацька січ” Великобудищанської ЗОШ І-ІІІ ст. Учасники вдало подолали козацьку туристсько-спортивну смугу перешкод, і в перших рядах опинились рої “Диканські козаки” Диканського НВК імені М.В.Гоголя, “Ватра” і “Нащадки Кочубея”.
У новому конкурсі “Метання “учбової” гранати” найвправнішими були “Орданівські стрільці” Орданівської ЗОШ І-ІІІ ст., “Нащадки Кочубея” і “Патріот”. В інтелектуальній грі на знання історії України, українського війська кращими виявились джури роїв “Патріот”, “Ватра” і “Диканські козаки”. А в конкурсі “Рятівник” перше місце вибороли джури рою “Нащадки Кочубея”, друге місце – у диканських джур рою “Патріот” і третє місце отримали вихованці рою “Ватра”. На завершення гри у конкурсі “Стрільба з пневматичної гвинтівки” найвлучнішими були орданівські, водянобалківські і диканські стрільці (рій “Патріот”).
У напруженій командній боротьбі та особистих змаганнях учасники продемонстрували свої знання, вміння та практичні навички. За підсумками суддівської колегії у загальнокомандному заліку третє місце зайняв рій “Ватра” Водянобалківської ЗОШ І-ІІІ ст., друге – “Патріот” Диканської ЗОШ І-ІІІ ст., перше місце – рій “Нащадки Кочубея” Стасівської ЗОШ І-ІІІ ст.
ім. М.Башкирцевої. Команда-переможець виборола право брати участь в обласному етапі гри, яка відбудеться у травні. Усі рої за свої досягнення нагороджені грамотами відділу освіти, сім’ї, молоді та спорту і подяками від громадської організації “Асоціація учасників АТО Диканщини”.
Цей захід продемонстрував, що сьогоднішній молоді притаманні такі риси як патріотизм, почуття обов’язку та відповідальності, вірності і відданості Батьківщині. Така форма виховної роботи з учнівською молоддю є надзвичайно ефективною та актуальною, зважаючи на складні військово-політичні умови, що нині склалися в Україні. Високий рівень обороноздатності України може бути забезпечений не стільки новітніми зразками зброї, як, у першу чергу, високим рівнем патріотизму громадян, наявністю у них потрібних умінь та навичок із загальновійськових дисциплін, вміння зберегти своє життя і здоров’я в умовах надзвичайної ситуації та військового конфлікту, надання першої допомоги, а головне – їхньої готовності захистити Україну від будь-якого агресора. Народ-патріот – непереможний!
Світлана Нужна,
методист Диканського РМК.
75 років тому здійснив останній бойовий виліт легендарний Іван Даценко
Іван Іванович Даценко народився 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр Диканського району в хліборобській родині Івана Євтихійовича і Марії Купріянівни Даценків. Мав молодших брата Василя та сестру Дарину. Восьмирічним Іван втратив матір. Навчався в середній школі в селі Великі Будища та Писаревщанському ветзоотехнікумі.
У 1937 році за спеціальним набором вступив до Оренбурзького військового училища льотчиків бомбардувальної авіації. Служив у 98-у авіаційному полку дальньої дії. З літа 1942 року полк виконував завдання з нанесення ударів по глибокому тилу противника, зокрема і по Берліну. 18 вересня 1943 року І.І.Даценку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Після звільнення Чернечого Яру від фашистських окупантів в жовтні 1943 року прилітав у короткотермінову відпустку в рідне село. У ніч з 18 на 19 квітня 1944 року після нічного вильоту в район міста Львова не повернувся з бойового завдання.Загалом здійснив більше 250 бойових вильотів, понад 200 з них – нічні.
Подробиці останнього нічного бойового вильоту екіпажа І.І.Даценка відомі з документів та спогадів однополчан. На борту ІЛ-4 – бомбардувальника дальньої дії, крім командира гвардійського екіпажу старшого лейтенанта І.І.Даценка, 18 квітня вилетіли: штурман, старший лейтенант Г.І.Безобразов, теж Герой Радянського Союзу; стрілець-радист, старший лейтенант Г.П.Свєтлов та повітряний стрілець, заступник начальника політвідділу дивізії, майор М.О.Завірохін. Завданням екіпажу було скинути над ціллю – залізничною станцією Львів-ІІ – освітлювальні авіаційні бомби, які мали зависнути над об’єктом на спеціальних парашутах, дозволивши ударній групі бомбардувальників, що йшли з невеликим інтервалом позаду, прицільно скинути свій смертоносний вантаж на противника. Практично всі, хто перебував у районі бою, бачили, як бомбардувальник І.І.Даценка вхопили прожектори ворожих зеніток, і навколо нього затанцювали феєрверки вибухів. А от чи літак вибухнув відразу, чи спочатку тільки загорівся – тут думки розходяться.
Однополчанин і земляк І.Д.Рибась, який теж навчався у Великобудищанській середній школі і у Писарівщанському ветзоотехнікумі, але отримав військову професію штурмана у Мелітопольському льотному училищі, в ту ніч був черговим диспетчером полкового командного пункту і повітряного бою на власні очі не бачив. Але він першим отримав повідомлення, що в 10 хвилин на першу ночі літак Даценка був збитий ворожими зенітками. Спираючись на власний бойовий досвід, Іван Данилович переконаний, що екіпаж мав можливість катапультуватись, якщо літак спочатку тільки загорівся, а вже потім вибухнув. Екіпажі літаків, які йшли позаду, були на такій відстані, що бачити всі деталі бою не могли, та й відбулося все за якусь хвилину.
Генерал-полковник авіації, Герой Радянського Союзу В.В.Решетніков, який теж особисто не бачив того бою, стверджує, що бомбардувальник І.І.Даценка вибухнув відразу, хоча з ІЛ-4 таке може трапитись тільки тоді, коли зенітнику вдається поцілити в саму освітлювальну бомбу, котра ще не випала з люка літака. Бензобаки в цій машині обладнані спеціальною системою постачання в них вуглекислого газу, що повністю убезпечує літак від вибуху в повітрі, чим би не були пробиті його бензобаки. Проте місця членів екіпажу в ІЛ-4 розміщені так, що командир може катапультуватися тільки останнім, а ніхто з екіпажу цього бомбардувальника живим не об’явився.
У сім’ї Дарини Іванівни Король, сестри Івана Івановича, донині зберігається лист, написаний у січні 1945 року однополчанином брата Миколою Жуганом, в якому він натякає, що його найкращий бойовий товариш може бути живим, але в полоні у фашистів. А ще один бойовий побратим І.І.Даценка в кінці 1945 року неофіційно розповів його сестрі, що на місці падіння бомбардувальника навесні 1944 року високо на дереві бачив парашут. Були свідки, які стверджували, що влітку 1945 року бачили самого І.І.Даценка в цивільному одязі десь неподалік Берліна.
Коли наприкінці 90-х в обласній пресі пройшла чергова хвиля інформації про І.І.Даценка, відомий полтавський краєзнавець А.М.Дяченко пригадав, що взимку 1945 року він лікувався в евакогоспіталі №5896 у Львові. Дівчата-медсестрички розповіли йому чи то дійсну історію, чи то легенду про пораненого радянського льотчика. Вочевидь, його літак фашисти збили десь поблизу, бо пораненого пілота вони тримали в цьому ж госпіталі, тільки тоді ще німецькому, це було в 1944 році. Медперсоналу госпіталю запам’яталась ця історія тому, що незважаючи на постійну охорону з двох есесівців, наробивши великого переполоху, полонений льотчик зумів утекти. Його невдах-охоронців фашисти відразу чи то відправили на передову, чи то розстріляли тут же під госпіталем.
Свідчення М.Х.Данько, мешканки села Чернечий Яр, колишньої сусідки, записала в 2015 році для документального фільму полтавська журналістка І.Дідик. У роки окупації фашисти примусово вивезли Марфу Харлампівну на роботу до Німеччини. Після звільнення в 1945 році в американській зоні у фільтраційному таборі вона випадково зустрілася з І.І.Даценком. Їм вдалося трохи поспілкуватися, й Іван пропонував їй їхати з ним до Канади.
Згадують односельці і про те, що в середині 40-х років обговорювалось питання встановлення в Чернечому Яру пам’ятника земляку-герою. Про це навіть писала районна газета “Радянська Диканщина” 25 вересня 1945 року. Але все так і залишилося тільки на рівні розмов. Ще через два десятки років у цьому питанні відбулось деяке пожвавлення, навіть було завезено будівельний граніт. Та й цього разу будівництво припинилось без будь-яких пояснень.
У 1953 році полковник британської армії, який після відставки оселився в Канаді, українець за походженням Віктор Роєнко полював на лосів в провінції Онтаріо. Заблукавши в незнайомому лісі, на березі невідомої річечки він побачив двох маленьких індіанців, які спілкувалися між собою українською мовою. Діти відвели його до свого батька – вождя племені ірокезів, що теж вільно говорив українською та ще й з полтавським діалектом. У невимушеній розмові вождь зізнався В.Роєнку, що він українець родом з-під Полтави і що він радянський військовий пілот, якого життєві обставини змусили емігрувати. Його дружиною була справжня індіанка, донька попереднього, ще живого тоді, але уже досить похилого віку вождя ірокезів. Ні свого українського прізвища, ні того, що він Герой Радянського Союзу, вождь тоді не сказав. Про це В.Роєнко розповів в 1997 році, перебуваючи в Києві як активіст спілки офіцерів України і товариства “Україна”, що здійснює зв’язки з українською діаспорою за кордоном.
У 1967 році в Канаді проходила міжнародна виставка ЕКСПО-67, на якій Радянський Союз уперше в своїй історії збудував розкішний виставковий салон та демонстрував досягнення своєї економіки. Захід проводився з великим апломбом, а в його культурній програмі були задіяні всі найкращі артисти, в тім числі і М.А.Есамбаєв як найвідоміший виконавець танців народів світу. Його разом з іншими членами радянської делегації возили подивитися індіанські танці в плем’я ірокезів десь поблизу Монреаля. Це плем’я носило назву “могавки кохнавик” і жило воно тоді в резервації – спеціальному місці, де діяли свої особливі закони. Житлом індіанців тоді були вігвами, для їх спорудження використовували шкіри диких тварин, які натягували на дерев’яні каркаси. Вождь племені здивував гостей не тільки своїм екзотичним виглядом, а ще й високим зростом та сильною чоловічою статурою. А ще більше цікавості в гостей викликало його привітання, мовлене не тільки ламаною англійською, а ще й українською: “Здоровенькі були”.
М.Есамбаєва так зацікавила ця людина, що він напросився до вождя пообідати. Після екзотичних маїсових коржів на столі з’явилось щось дуже схоже на полтавські галушки і горілку. А потім усі разом співали “Розпрягайте, хлопці, коней”, а на прощання у вождя зірвалось, мовлене з гіркотою: “Пішки через океан пішов би на Батьківщину, та не можна…”. Вочевидь, це так на нього вплинула “хрущовська відлига”, бо розповів Есамбаєву, що за походженням він українець, народився поблизу Полтави. Він назвав своє прізвище – Даценко та повідав, що він бойовий льотчик, якого сталінський режим витиснув з рідної країни, а доля закинула аж в індіанську резервацію. Але про те, що він Герой Радянського Союзу, вождь тоді все ж промовчав.
Галина Золотайко, науковий співробітник Диканського історико-краєзнавчого музею імені Д.М.Гармаша.
(Далі буде).
Про пам’ятну зустріч у Канаді М.Есамбаєв вперше повідав в 1972 році в приватній бесіді заступнику директора Кіровської філармонії О.А.Сьоміну, коли перебував там на гастролях. На початку 80-х років дуже коротко цю ж розповідь відомого танцівника надрукував журнал “Советский экран”. Але тут вперше була озвучена назва села Чернечий Яр. 29 березня 1991 року усна розповідь Есамбаєва про поїздку на ЕКСПО-67 прозвучала на всесоюзній нараді працівників культури в Житомирі, але і тоді не було жодної згадки про високу військову нагороду І.І.Даценка.
Напевно про цю незабутню пригоду М.Есамбаєв розповідав і іншим співрозмовникам. Журналіст “Вечірньої Полтави” В.Майорчик в 1997 році згадав, що коли в 1987 році танцівник гастролював у Полтаві, то в номері місцевого готелю він розповідав цю історію і полтавським мас-медіа, та на широкий загал винести інформацію журналіст наважився тільки через 10 років, після того як її озвучила центральна газета “Труд”.
Про пам’ятну зустріч у Канаді М.Есамбаєв вперше повідав в 1972 році в приватній бесіді заступнику директора Кіровської філармонії О.А.Сьоміну, коли перебував там на гастролях. На початку 80-х років дуже коротко цю ж розповідь відомого танцівника надрукував журнал “Советский экран”. Але тут вперше була озвучена назва села Чернечий Яр. 29 березня 1991 року усна розповідь Есамбаєва про поїздку на ЕКСПО-67 прозвучала на всесоюзній нараді працівників культури в Житомирі, але і тоді не було жодної згадки про високу військову нагороду І.І.Даценка.
Напевно, про цю незабутню пригоду М.Есамбаєв розповідав і іншим співрозмовникам. Журналіст “Вечірньої Полтави” В.Майорчик в 1997 році згадав, що коли в 1987 році танцівник гастролював у Полтаві, то в номері місцевого готелю він розповідав цю історію і полтавським мас-медіа, та на широкий загал винести інформацію журналіст наважився тільки через 10 років, після того як її озвучила центральна газета “Труд”.
Але на батьківщині героя, починаючи з 1967 року, навколо імені І.І.Даценка почали відбуватися якісь незрозумілі події. Ще в 1966 році командування Чкаловського льотного училища в особі майора О.Лазукіна звернулося до партійного керівництва Полтавської області з пропозицією перейменувати село Чернечий Яр в Даценківське. Тоді масово проводились такі зміни назв, і кожен населений пункт шукав своїх героїв. Здавалось би, процедура перейменування такого маленького села не матиме ніяких перешкод. Як згадували односельці, шкільний актив піонерської дружини, яка носила ім’я героя, був попереджений, що до цієї події піонери мають підготувати патріотичні урочистості. Концерт школярі підготували, директор школи чекав команди від голови сільської ради, той, звісно, чекав команди з району, там чекали команди з області. Але коли навчальний рік розпочався і закінчився, а розпорядження про перейменування села так і не надійшло, мудрі селяни зробили свій висновок: “Щось там не так”.
З кровної рідні на той час у Даценка в Чернечому Яру уже не було нікого. Його батько захворів і помер ще в 1939 році. Молодший брат Василь, теж бойовий льотчик-винищувач, загинув в 1943 році. Сестра Дарина, що зовсім юною вийшла заміж, на чоловіка отримала похоронку. Нагорювавшись, вийшла заміж вдруге і переїхала в село Степанівку. У хаті, де виріс Іван, жила тоді друга дружина його батька зі своїми дітьми. Їй як матері героя, хоч і не рідній, у сільській раді пообіцяли виписати шиферу на перекриття солом’яної покрівлі хати. Тоді це був страшенний дефіцит. Але раділа сім’я недовго. Коли дочекались обіцяного і шифер привезли, виявилось, що за нього слід заплатити і, звісно ж, без ніяких пояснень.
Час від часу на батьківщині згадували ім’я Даценка, але в офіційних джерелах мова йде тільки про загиблого Героя Радянського Союзу. Довідники “Сторінки мужності і героїзму” та “За мужність і відвагу” переконливо стверджують, що “безстрашний сокіл загинув смертю хоробрих в 1944 році”.
24 квітня 1985 року на стіні приміщення середньої школи села Великі Будища було встановлено меморіальну дошку, на якій серед інших героїв викарбуване й ім’я її знаменитого випускника І.І.Даценка. Така ж табличка була облаштована і на приміщенні Писаревщанського професійно-технічного училища, яке розмістилося в стінах колишнього зооветтехнікуму.
Д.І.Король згадувала, що в середині 80-х років у село Степанівку в місцеве господарство приїздила група фермерів з Канади. Зайшли вони і в двір Дарини Іванівни. Через перекладача поспілкувалися про життя-буття, залишили сувеніри і невелику суму грошей. Жінка була переконана, що до неї туристи зайшли випадково, трохи здивували тільки гроші. А потім односельці їй розповіли, що іноземці шукали її хату, запитуючи на вулиці у випадкових перехожих.
У кінці 1996 року М.А.Есамбаєв дав розлоге інтерв’ю газеті “Труд”, де з яскравими подробицями розповів про свою поїздку в Канаду в 1967 році. Це інтерв’ю передрукували чи виклали у своєму баченні більшість полтавських друкованих видань, і газета “Полтавський вісник” потрапила в руки Д.І.Король, а потім і О.В.Рубан – племінниці Івана Івановича. В Степанівку її привезла одна знайома Дарини Іванівни. У розповіді М.Есамбаєва і біографії І.І.Даценка співпало занадто багато моментів, щоб можна було вважати це випадковим збігом обставин.
Захопила ця тема і місцевих краєзнавців. А.С.Івашко – історик і пошуковець, зав’язав листування з краєзнавцями Львівщини. Ті встановили, що в околицях Львова в містечку Брюховичі на місці падіння навесні 1944 року радянського бомбардувальника встановлено скромний обеліск. Пошуковці переконані, що це той самий літак, командиром якого був І.І.Даценко. На місці падіння ІЛ-4 були знайдені уламки машини, але ні живих, ні мертвих пілотів ніхто не бачив.
Журналіст і краєзнавець В.П.Скорик активно листувався з районним і обласним військовими комісаріатами, з військовими архівами України і Російської Федерації. Він проаналізував усі офіційні відповіді і довідки, які видавались рідним І.І.Даценка органами влади. У переважній їх більшості повторювався запис, зроблений ще полковим військовим писарем: “Не повернувся з бойового завдання”.
У своєму інтерв’ю газеті “Труд” Есамбаєв згадав ще одну цікаву деталь. Виявляється, він довгий час підтримував з індіанським вождем дружні стосунки, навіть через першого секретаря Полтавського обкому партії А.М.Мужицького передав йому українську вишиванку, за що той був невимовно вдячний.
Намагався відшукати зерно істини в цій історії полтавський журналіст В.В.Цебрій. Це саме до нього звернулася О.В.Рубан (на фото), коли прочитала розповідь М.Есамбаєва, і саме він повірив у реальність таких віражів людської долі. Листів і звернень у різні інстанції було написано сотні, але найбільше в Канаду. Була надія, що українська діаспора знайде тих, кого доля зводила з І.І.Даценком. Дуже великі надії покладались на україномовні періодичні видання в Канаді, сподівались, що на публікації в них відгукнеться і сам Іван Іванович.
У В.Цебрія опустились руки після того, як всі звернення О.В.Рубан до канадців залишилися без відповіді. Ще більшим розчаруванням стала поведінка М.А.Есамбаєва. Він відверто уникав спілкування з українською ріднею Івана Івановича, ігноруючи всі листи і телефонні дзвінки. А журналістам, яких просто ігнором не обійти, повідав, що вождь індіанців, з яким він спілкувався, віком був не старший 35 років, і що народився він у Канаді, а його батька туди ще 7-літнім хлопчиком привезли з України його батьки після жовтневого перевороту 1917 року.
Вірити і шукати продовжила О.В.Рубан, адже Дарина Іванівна, боячись нашкодити брату чи його дітям, згодна була припинити пошуки. На початку 2000-х Ольга Василівна написала листа на телеканал “Інтер” у програму “Жди меня”. Чекати своєї черги довелося довго, але пошук неочікувано виявився результативним. В ефірі передачі в січні 2002 року О.В.Рубан коротко розповіла історію життя І.І.Даценка та попрохала повідомити будь-які інші відомі факти, що стосуються його життєвого шляху. Ефір передачі березня цього ж року зібрав більше десятка свідків, які розповіли і про українця, уродженця села Чернечий Яр Івана Даценка, і про безстрашного аса-бомбардувальника та Героя Радянського Союзу, і про Джона Маккомбера – вождя племені могавки кохнавик племінного союзу ірокезів у Канаді. Виявилось, що в 1967 році його бачила майже вся радянська делегація, було зроблено десятки фото і навіть любительський кінозапис, на якому вождь запрошував гостей до музею історії свого племені. Все це було продемонстровано глядацькій аудиторії.
Д.І.Король, побачивши на екрані телевізора живописного індіанського вождя в екзотичному національному вбранні, відразу впізнала в ньому свого брата. І світлини, і кінозапис засвідчили, що індіанський вождь виглядав значно старшим 35 років. Експерт інституту судово-медичної експертизи С.Нікітін, провівши науковий порівняльний аналіз антропологічних характеристик обличчя І.І.Даценка зі світлини 1943 року та Д.Маккомбера з фотографії і кіноплівки 1967 року та, врахувавши вікові зміни, зробив висновок, що це одна і та ж особа. Телеведучий І.В.Кваша пообіцяв швидке завершення журналістського пошуку, проте, на жаль, помилився. Його самого уже немає, і програма “Жди меня”, принаймні офіційно, пошуки в цьому напрямку припинила.
Згодом у О.В.Рубан з’явилась нова ідея – поїхати в Канаду самостійно. “З миру по нитці” збирала кошти, виготовляла потрібні документи. Декілька разів ходила у прийомні дні в мерію Полтави, намагаючись потрапити в якусь делегацію, що їде в Канаду. З допомогою журналіста В.Цебрія отримала зі Служби безпеки України довідку, що згідно з даними органів держбезпеки І.І.Даценко зрадником Батьківщини не вважається і ворогом не значиться.
Прагнення О.В Рубан і Д.І.Король дізнатися подробиці життєвого шляху І.І.Даценка та зрозуміти, що є правдою, а що вигадкою в історії Д.Маккомбера, досить жорстко прокоментував генерал-полковник авіації у відставці В.В.Решетніков: “Хоробрі тітки. У радянські часи побоялись би висувати подібні здогадки, а нині – не гріх і засвітитися, не особливо замислюючись про наслідки такої шаленої витівки”. Сумно, але це життєвий досвід декількох поколінь радянських громадян, для яких герой мертвий був безпечнішим і надійнішим того героя, що зумів вижити в критичних і неординарних обставинах. Адже сам факт того, що радянський льотчик-ас такого класу та ще й з такою державною нагородою живим потрапив у ворожий полон, уже був тавром на всю біографію до кінця життя, це якщо якось випадково вдасться вижити уже в своїх концтаборах.
Службовці органів безпеки та деякі інші відповідальні особи м’яко, але наполегливо намагалися переконати Ольгу Василівну відмовитися від наміру їхати в Канаду, запевняючи її, що в ірокезів такі закони і звичаї, що від них вона не тільки нічого нового не дізнається, а ще й невідомо, чи зможе повернутися додому. Але утримав її від поїздки зовсім не страх. Її квартиру в Полтаві, де вона тримала зібрані гроші і документи, пограбували злодії, яких, звісно, так і не знайшли.
У 2006 році Червоний Хрест України через своїх канадських колег намагався розшукати хоч якусь інформацію на цю тему. Їм вдалося встановити, що “в резервації могавків, східніше міста Монреаль, дійсно мешкав Луіс-Джон Маккомбер, 1912 року народження. На жаль, він помер”. Але чи мав цей індіанець якесь відношення до І.І.Даценка – це питання залишається відкритим. Так само загадкою є й те, яким чином із рознесеного вибухом на тріски бомбардувальника над Україною його пілот опинився аж у резервації індіанців у Канаді. Перебування Д.Маккомбера в племені могавків дещо вимальовується із розповідей одноплемінників, які прозвучали в програмі “Жди меня”. Це плем’я досить закрите, за розголошення його таємниць покарання може бути дуже суворим. Влада вождя зазвичай переходить спадково від батька до сина. Проте, якщо вождь не має синів, влада може перейти до зятя, для цього йому слід проявити себе гідним такої влади. Індіанське ім’я Д.Маккомбера “Пронизуючий вогонь” може бути пов’язане з дивовижним порятунком І.І.Даценка з палаючого літака. До того ж основним господарчим заняттям індіанців було розведення худоби, а Іван Іванович мав ще й ветеринарну освіту, яка могла йому там знадобитися.
У 2012 році український кінорежисер М.Іллєнко зняв художній фільм “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, але це – художнє бачення митцем незвичайної людської долі, і це бачення має досить віддалене відношення до справжнього життя. Знімав М.Іллєнко і документальний фільм, але для широкого загалу українців він залишається поки що таємницею.
Найсвіжішу інформацію на цю тему зібрав журналіст, письменник і пошуковець, уродженець с. Чернечий Яр і родич І.І.Даценка Г.В.Титаренко. Влітку 2014 року від здійснив поїздку в Канаду якраз з метою пошуку там слідів І.І.Даценка. Канадський штат Онтаріо розташований географічно в районі Великих Озер (Канада-Америка). Селище KAHNAWAKE розмістилось неподалік річки Святого Лаврентія поруч з одним із найвідоміших міст Канади Монреалем. Мешканці селища розповіли гостю, що нині індіанців у Канаді слід називати “першою національністю”, хоча вони уже майже асимілювались і мало чим відрізняються від інших громадян країни. Головним особистим документом індіанця є посвідка особи, яка дозволяє вільно пересуватися країною, а також вільно перетинати кордон між Канадою і США. Ця ж посвідка особи гарантує дуже суттєві пільги з оподаткування, тому нею дуже дорожать.
Живуть представники першої національності уже давно в просторих сучасних, з усіма зручностями, будинках. Основним їхнім господарським заняттям є виготовлення і продаж (легальний, а, можливо, і не зовсім легальний) тютюнових виробів. На території селища діє своя поліція, яка державній поліції не підпорядковується. Складається враження, що уряд Канади остерігається своєї першої національності і намагається зайвий раз індіанців не турбувати, щоб не викликати в них невдоволення своїми законами.
Г.В.Титаренко спілкувався з Томасом Маккомбером, внуком Джона, відзначивши про себе його європейську зовнішність. А от правнучка вождя зовні виглядає типовою індіанкою. Показали гостю і зачинений склеп, де покоїться прах Джона Маккомбера. Томас стверджує, що дід народився в племені в 1887 році, помер десь на початку 80-х років, але на похованні ніяких дат не вказано. Проте, побачивши фото вождя, яке в студії “Жди меня” експерт використовував для порівняльного аналізу зі світлиною І.І.Даценка, індіанці впізнали на ньому Д.Маккомбера. “Загадок не зменшилось, а тільки побільшало”, – такий висновок зробив Г.В.Титаренко після відвідин селища могавків.
Документальним підтвердженням правдивості цієї неймовірної історії, на мій погляд, можна вважати довідник “Герои Советского Союза” авторів В.П.Воробйова і М.В.Єфімова, виданий 2010 року в Санкт-Петербурзі. Він засвідчує, що гвардії старший лейтенант, командир ланки 10-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії І.І.Даценко, удостоєний звання Героя Радянського Союзу 18.09.1943 року, “помер у 80-х роках в Канаді в резервації ірокезів”.
Для створення цілісної картинки людської долі тут явно не вистачає ще багатьох пазлів, інформація збиралась буквально по крупинці, але в її правдивість уже повірили і найбільші скептики, і ті, кого службове становище зобов’язує “не розголошувати”, і ті, кого думати мовчки, а не вголос, навчив гіркий життєвий досвід попередніх поколінь. Щоб не підставляти під підозру у зраді Батьківщини себе, своїх рідних та своїх бойових побратимів, щоб уникнути сорому приниження людської гідності сталінськими таборами смерті, у ту квітневу ніч Герой Радянського Союзу, бойовий льотчик Іван Іванович Даценко загинув. Загинув для тієї країни, яка мала б шанувати його як свого героя.
Заново народитися йому судилося серед зовсім чужих людей уже Джоном Маккомбером. Чужі люди прихистили його й оцінили за шкалою звичайних в усьому світі людських цінностей, котрі не залежать ні від кольору шкіри, ні від віри, ні, тим більше, від бачення цих цінностей державними мужами. Чужі люди не забороняли йому проявити найкращі риси свого характеру, вони не осуджували і не принижували його самого і його мову, навіть співали з ним разом дорогих його душі пісень.
І як не крути, а виходить так, що Іван Іванович Даценко і є зразком справжнього українця у дуже важливому для нас розумінні національної ментальності. Цього українця намагалися позбутися протягом кількох століть державні машини двох імперій. Вони де силою, а де хитрістю прагнули стати власниками природних багатств, якими так щедро наділив Бог українську землю, а самих українців зробити слухняними рабами. Тих українців, які пробували чинити спротив, або просто ліквідовували, або примушували покидати рідну землю. Хочеться вірити, що настане такий час, коли держава Україна достойно оцінить внесок І.І.Даценка у збереження найцінніших надбань української нації.
Галина Золотайко,
науковий співробітник Диканського районного історико-краєзнавчого музею імені Д.М.Гармаша.