Опубліковано: 7 липня 2017 р..
Увечері 6 липня здавна збираються люди біля водойм, на луках, щоб зустріти найзагадковіше слов’янське свято – Івана Купала, а вже наступного дня православна церква відзначає Різдво Івана Хрестителя. У народі так і кажуть про ці літні свята: Івани. Ім’я це було досить поширене раніше, нині теж батьки охоче нарікають ним як хлопчиків, так і дівчаток, адже є дві форми: Іван, Іванка. Цікаво, що Іван означає “милість Божа”, а про характер говорять так: “багатостороння натура, відкритий, чуйний, завжди готовий прийти на допомогу, щедрий, має добре серце, довірливий...”
Ці риси характеру, без сумніву, притаманні Іванові Кривдюку, а ще вони й помножені на два, адже й по батькові він теж Іванович. Це твердження можуть підтримати чимало жителів селища, адже небагато знайдеться таких, хто б не був знайомим з Іваном Івановичем: медик за освітою, він працював у Диканській середній школі, після цього перейшов у центральну районну лікарню і вже чимало літ трудиться фельдшером “швидкої допомоги”. Без зайвої метушні, спокійно, розважливо вислуховує тих, до кого приїздить на виклик, швидко робить усі необхідні маніпуляції. Набутий досвід, професіоналізм дають йому змогу іноді з першого погляду оцінити стан хворої людини, навіть без обстежень поставити діагноз, який дуже часто підтверджують лікарі. Усмішка, заспокійливі слова допомагають утамувати біль, приносять його пацієнтам полегшення навіть без пігулок і уколів.
А вдома Іван Іванович – люблячий чоловік, тато, дідусь. Двох доньок – Юлію й Інну – виростили разом з дружиною Олександрою Петрівною, з часом їхня родина поповнилася зятями Олександром Носачем і Юрієм Щербанем, мають чотирьох внуків: Євгенію, Ігоря, Віру, Таню. Старша внучка Женя Торопенко теж обрала професію медика, після закінчення медичного коледжу прийшла працювати фельдшером на “швидку допомогу”, переймає у дідуся багатий досвід. Цими днями вона в свою першу відпустку поїхала на відпочинок до моря. На початку липня свій день народження відзначала Інна Щербань, саме в цей момент ми і застали дружну сім’ю в зборі.
Фото Світлани Воронянської.
“Врятуймо Ворсклу від сміття” –
ця традиційна акція, започаткована ще у 2009 році РЛП “Диканський” і районною екологічною дитячою громадською організацією “Зелене серце” (керівник Ірина Черкаська), згуртовує у своїх лавах усе більше й більше прихильників. Віднедавна вона проходить за підтримки й ініціативи райдержадміністрації, до роботи залучаються люди з багатьох організацій з відповідними знаряддями праці. Звісно, не так уже й приємно збирати після когось ПЕТ-пляшки, пакети та інший непотріб, але екологічна свідомість підказує: хто, якщо не ми?
Тож і минулої середи у Михайлівці було гамірно. До роботи дружно взялися працівники райдержадміністрації і районної ради, територіального центру соціального обслуговування населення, сектору культури, відділів освіти й агропромислового розвитку, управління соціального захисту населення та фінансового управління, лісомисливського господарства, районного сектору ДСНС, центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. І, звісно ж, Стасівський сільський голова Сергій Давиденко, начальник Стасівського комунального підприємства Юрій Тупкало зі своїми підлеглими, а також ініціатори цієї акції – працівники РЛП “Диканський” у повному складі, екологічно свідомі діти.
Працював грейдер філії “Диканський райавтодор” (начальник Борис Гавриленко, грейдерист Володимир Безуглий), який розрівняв пляжну зону. Надали техніку і ТОВ НВП “Інтерагросервіс” (директор Геннадій Головін), Диканський район газопостачання (начальник Олександр Явдощук), ДП “ДДЛМГ” (директор Вадим Нетудихата), РС ДСНС (начальник Олександр Шаманов), Диканська селищна рада. Організатори акції дякують усім вищеназваним організаціям, їхнім працівникам та керівникам за допомогу й особисту участь, а також директорам ТОВ “Колос” Леонідові Сичуку, СТОВ “Обрій” Сергієві Ковтуну – за надане дизельне пальне. А Вадимові Нетудихаті та майстру лісу Григорієві Сененку – ще й за смачнющу кашу, якою, добре потрудившись, ласували всі учасники акції.
Наполегливо розчищали узбіччя дороги, що веде до пляжів, адже тут виросли такі хащі, що ні пройти, ні проїхати. Біля михайлівського мосту звільнили русло Ворскли від затору з дерев, гілок, усілякого сміття. Відтепер первозданною чистотою зустрічатимуть відпочивальників усі михайлівські пляжі: “Ворсклянка”, “Диканський”, “Біле коліно”. От тільки чи задумаються любителі відпочити на природі, що після себе треба прибирати самим, не завдаючи прикрощів іншим і не засмічуючи довкілля? Дуже б хотілося цього.
Валентина Діденко. Фото автора.
Спливли лiта в роботi i турботах,
i ось вже дев’яностий липень пахне медом
Посеред зеленого подвір’я стоїть у зажурі троянда: минула пора її буйного цвіту, зморені пелюстки невагомо падають додолу і лягають на спориш рубіновими краплями. Із вікна дивиться на неї господиня, Марфа Федотівна Бабанська, проводжаючи поглядом кожну пелюстку, і впізнає у цій квітці власну долю: колись і сама була стрункою красунею, манила чорною брівкою, а нині минулося...
У родині Федота Івановича і Варвари Павлівни Котляревських із Кратової Говтви було шестеро дітей: п’ять дочок і один син. Обоє батьків працювали в колгоспі, тож до роботи дітей привчили змалку. Наймолодша з доньок Марфа теж знала, яка ціна шматка хліба, і всіляко старалася допомогти, прибігаючи додому після школи. Вона саме закінчила сім класів і була на канікулах, коли мирне українське небо розітнули громовиці війни. Тата забрали, але не на фронт. Він відганяв колгоспну худобу, проте куди і для чого, Марфа Федотівна уже не пам’ятає. Додому він так і не повернувся, пізніше, коли старша із сестер Котляревських Марія зайнялася пошуками батька, з’ясувалося, що він загинув під
Волгоградом, там десь і похований.
Війна у багатодітну родину принесла чимало горя: крім того, що єдиним чоловіком у сім’ї лишився наймолодший син Іван, дівчат почали забирати на примусові роботи до Німеччини: у 1941-му старшу Анастасію, а через рік настала черга й Марфи. Вона тоді саме вибирала цибулю, а мама була на жнивах, коли прийшла звістка збиратися в дорогу. Решту дітей не чіпали, бо вони чомусь не підходили. А п’ятнадцятирічна Марфа змушена була зібрати нехитрі пожитки і разом з подругами по нещастю – Катериною Безрук із Кратової Говтви та ще трьома дівчатами з Водяної Балки – пішки рушила до Диканьки. Тут молодь з усього району збирали у приміщенні клубу, щоб так само пішки відправити до Полтави. До цього Марфа Федотівна в місті була всього раз, коли з мамою ходили по хліб. Удруге потрапила, коли в натовпі таких самих невільників опинилася в вагоні товарного поїзда, що хижо дивився на захід. Чи повернеться ще додому? Чи ступить на рідне подвір’я? Страх перед ворожою нацією, чужим краєм і невідомістю холодив ізсередини. Проте тікати, на ходу зістрибуючи з поїзда, як деякі з товаришів по нещастю, не ризикнула. Не хотілося отримати поліцаєву кулю в спину та так і лишитися лежати посеред поля. “Нас поліцаї дуже стерегли. Навіть у туалет у їхній присутності доводилося ходити”, – пригадує Марфа Федотівна. А ще запам’ятався один із наглядачів – безвухий поліцай. Він був з Великих Будищ, і це особливо ранило, адже не вірилося, що серед земляків може знайтися такий підлий зрадник.
Коли прибули в Німеччину, українську молодь, як на рабському ринку, розібрали хазяїни. Марфа Федотівна потрапила на картопляну фабрику в місто Шверін. І досі пам’ятає свого хазяїна – низенького і рудого. З ним вони спілкувалися через жінку-перекладача, бо він і слова не знав ні українською, ні російською. А коли починав кричати, то його й поготів годі було зрозуміти. Згадує умови, в які потрапили робітники: ночували в дерев’яних бараках, спали на нарах, застелених солом’яними матрацами, усього близько п’ятнадцяти душ вміщувалися в тому “житлі”, і всі – українці. У їдальні отримували пайок – варену брукву та шматочок хліба. Нерідко свій хліб Марфа Федотівна відправляла сестрі Насті, яка працювала на військовому заводі в Берліні. Адже мала змогу коли-не-коли приховати якусь картоплину на фабриці і нею трохи втамувати голод. Працювати було важко: цілий день мусили сушити картоплю й запаковувати її в мішки. Разом з Марфою Котляревською працювали та жили і її землячки: двоюрідні сестри Анастасія і Євдокія Маслій з Водяної Балки та Марія Мороховець з Горянщини. Катерину Безрук, яка спершу теж була з ними, повернули додому, бо вона кульгала, тож за станом здоров’я не підійшла. Ставлення до працівників, за словами Марфи Федотівни, було більш-менш лояльним, з дівчат не знущалися, не били. А от хлопцям, які возили картоплю, бувало, й перепадало. Були в остарбайтерів і вихідні, вони тоді їздили до річки.
Так тривало до 1945 року, коли місто захопили американці й остарбайтери змогли повернутися додому. З кількома пересадками Марфа Федотівна приїхала поїздом до Полтави, а вже звідти знову пішки добиралася до свого села. Ішла сама, бо землячки вирішили затриматися в Полтаві. По дорозі згризла пайок – шмат кукурудзяного хліба, твердого, як камінь. Але попри голод, виснаженість і втому дісталася Кратової Говтви. По дорозі її зустріли налиті водою луки, а на подвір’ї – обгоріла хата. Назустріч вийшли сестра Олена і мама. Настя, яку забрали на рік раніше, тоді ще не повернулася. Чи то ще в Німеччині, чи уже в поїзді познайомилася з хлопцем. Поспіхом одружившись, пара поїхала на його батьківщину – на Донбас. А років через три вона все-таки повернулася в своє село – із сином Володею, але вже без чоловіка.
Оговтувалася Марфа після пережитого недовго: треба було працювати. Тож пішла дояркою на ферму колгоспу імені Сталіна (керував ним тоді Акандрій Товстій). На невелику ферму було всього три доярки: вона, Марія Котляревська і Меланія Шило. За Марфою Федотівною закріпили 16 корів, і почалися трудові будні. Досі відгукуються літній жінці ті доїння вручну, коли на погоду крутить пальці і болять суглоби. Десь до 1970 року вона тут працювала, а коли колгоспи об’єдналися в один – імені Кірова, корів забрали у Водяну Балку. У Кратовій Говтві поставили свинарник, сюди вона й перейшла на роботу. Працювала на відгодівлі, нерідко залишалася ночувати на роботі, коли поросилася якась із свиноматок. А згодом перевелася в ланку, полола буряки аж до виходу на пенсію. Усього за плечима Марфа Федотівна має сорок років стажу. Та чим виміряти весь той пекельний труд, що пізнали її руки? Званням ветерана праці? Подарунками за передовий труд? Хіба тільки спогадами...
Коли Марфі Федотівні було двадцять п’ять років, сталася одна з найприємніших подій у її житті – вона вийшла заміж. Обранцем її став Володимир Герасимович Бабанський, з яким і жили, й працювали в одному селі. Уже й не згадає, як познайомилися, здається, знали одне одного все життя. Серед холодних зимових сніговіїв справили весілля, навіть повінчалися у Великих Будищах. Так і поєднав їх Господь на все життя: шістдесят два роки прожили в парі, дбаючи одне про одного, виховавши трьох дітей. Пам’ятає Марфа Федотівна, як невісткою зайшла в його дім, стала часткою великої багатодітної сім’ї. Так і прожила разом із свекрами, доглянула їх до смерті. А про Володимира Герасимовича згадує тільки найтеплішими словами. “Я з ним прожила, як у Бога за пазухою”, – гірко хвалиться Марфа Бабанська, адже лише рік минув, як їх розлучила доля, і їй усе ще важко змиритися з цією втратою. Та не залишилася вона сама: в одному селі живе донька Зіна, у Водяній Балці – син Володимир, який порядкує на пасіці, що дісталася в спадок іще від діда, а поряд завжди перебуває донька Тетяна. Аби доглядати батьків, вона залишила полтавську квартиру, пішла на пенсію і переїхала у Кратову Говтву. Тут тримає невелике господарство: кількох курей, кроликів, саджає город, доглядає клумбу. Ось і нині прибрала двір: на гостини до бабусі з’їхалася вся родина – діти, семеро внуків та семеро правнуків. Вітають дорогу людину з дев’яностим літом, що прийшло до неї. А вона все поглядає на зажурену троянду.
Тетяна Лазор. Фото автора.
Увійшли до збірної Полтавщини
з пауерліфтингу
На чемпіонаті області вихованка тренера ДЮСШ Ігоря Рашоянца Єлизавета Гребінник виборола перше місце, Альона Пилипась – друге у своїх вагових категоріях (на фото). Їх обох зараховано до збірної Полтавщини з пауерліфтингу, вони готуються до чемпіонату України, який відбудеться у вересні на Волині.
Ольга Філенко, директор ДЮСШ.
*********************************
Нещодавно вихованець Ігоря Рашоянца, 45-річний В’ячеслав Петров
(м. Полтава) на чемпіонаті світу, що проходив у м. Кіллін (США, штат Техас) здобув І місце серед ветеранів, у жимі лежачи піднявши 212 кілограмів. Ця перемога – результат наполегливих дворічних тренувань.