Опубліковано: 29 березня 2019 р.
_JPG.jpg)
Обираючи майбутню професію, Валентина довго не вагалася й після школи подала документи до Івано-Франківського інституту нафти й газу. Зіграв свою роль приклад батьків, які працювали на підприємстві “Укрбургаз”, подобалася робота сильних і сміливих людей, які підкорюють надра землі. З рідної Опішні вирушила на Прикарпаття, ще не підозрюючи тоді, що там, у мальовничому краї, не тільки вищу освіту здобуде, а й долю свою зустріне. Студентське життя вирувало, вчитися було непросто, але цікаво. Звісно, не тільки конспекти, заліки, екзамени хвилювали студентів, а й кохання сповнювало серця молодих людей.
А душа, мов калина, розквіта від тепла...
Припала до душі Миколі Оренчуку юна красуня Валентина, невдовзі повіз хлопець свою обраницю знайомити з ріднею в своє село Троїцю, що в Снятинському районі на Івано-Франківщині, а потому й весілля зіграли. Навчалися старанно, навіть коли лелеки принесли в 1984-му в родину первістку – доньку Мирославу, – встигали й на пари бігати, й дитину бавити. Це було непросто, але знаходили вихід: з кумами домовлялися й створювали міні-дитсад, по черзі нянькували дітей, а ще й заняття були у дві зміни... Молоді, енергійні, усі труднощі долали разом, тримаючись за руки: допомагало кохання і віра у власні сили.
За направленням приїхали в Диканьку, де тоді завершувалося будівництво Солохівського підземного сховища газу. Жили спочатку в Опішні, у батьків Валентини, а щоб скоротити дорогу додому, чоловік брав велосипед (як кажуть на Прикарпатті – ровер) і возив дружину на роботу й назад навпростець. “Що то за вуйко з вусами тебе возить?” – жартували й по-доброму підсміювалися колеги.
У вересні 1986-го Валентина Оренчук почала працювати оператором у Солохівському УПЗГ, трудиться тут ось уже майже 33 роки: диспетчером, старшим диспетчером, а зараз – провідним інженером з транспортування газу. За цей час не раз змінювалися назви її посади і підприємства, багато змін відбулося й у газотранспортній системі країни, але колектив підземки працює, з честю справляється з усіма поставленими завданнями. Ось, приміром, коли майже три роки тому на базі Солохівського промислового майданчика проводилися спеціальні навчання з ліквідації умовних надзвичайних ситуацій, то диспетчерська служба, як і всі інші, проявила оперативні й злагоджені дії, впоралася зі своїми завданнями у найкоротший час.
З вдячністю згадує Валентина Григорівна своїх перших наставників: після навчання в інституті було нелегко опановувати практичні навички роботи, у цьому їй допомагали досвідчені спеціалісти, які перейшли з ЛВУМГ, Володимир Чернявський, Василь Дяченко, Анатолій Миць, Михайло Литвин, Валерій Марченко. Її легкий характер, товариськість, старанність у роботі, відповідальність і добросовісність відразу ж оцінили в колективі, Валентина Григорівна завоювала авторитет і повагу серед колег. З теплом і щирістю згадує вона, як старші чоловіки в усьому, навіть у побутових питаннях, старалися допомогти молодому подружжю.
“Ви, мабуть, голодуєте? – турботливо запитував Валерій Марченко. – Я вам консервації принесу з дому...” І за кожної нагоди дарував Валентині, яку любив, як донечку, квіти: польові чи з домашньої клумби. А якось взимку привіз під курткою (щоб не змерзла) чудову кімнатну квітку, бо так хотілося зробити приємне юній колезі! На жаль, багатьох з них, і того ж Валерія Михайловича, вже немає серед живих, але в колективі часто згадують їх добрим словом.
Поступово налагоджувався побут, Оренчуки отримали кімнату в гуртожитку, опісля – однокімнатну квартиру, а коли родина поповнилася, оселилися в просторішій квартирі на Солошанському масиві.
У колективі Валентину Григорівну поважають, колеги розповідають, що завдяки її високому професіоналізму завжди вдавалося вчасно вирішувати усі непередбачувані ситуації, які іноді виникали в роботі. Буває, що доводиться навіть у її вихідний телефонувати, щоб отримати пораду, й ніколи вона не відмовить, а часто разом з чоловіком, який працює начальником оперативно-виробничої служби, збираються і їдуть на підприємство, бо відповідальність – одна з головних рис характеру Оренчуків, робота у них завжди – на першому місці. Стараються оперативно, по-діловому вирішити усі професійні проблеми, за потреби радяться з іншими спеціалістами, щоб знайти шляхи розв’язання тієї чи іншої ситуації.
Згадують колеги про випадок, коли на буровій сусіднього району загорівся автокран, то однією з перших кинулася на місце пожежі диспетчер Валентина Оренчук. “Не злякалася, смілива!” – казали про неї, хоча в тій ситуації в людей була різна реакція. Пожежники-солошани тоді допомогли ліквідувати вогонь, він не поширився далі на інше устаткування.
Мабуть, відповідальності у мами й тата з дитинства вчилися й діти, тепер в Оренчуків – ціла династія працівників газової промисловості: син Валентин – геолог, теж працює на Солохівському проммайданчику, донька Мирослава – бухгалтер по зарплаті Диканського ЛВУМГ, зять В’ячеслав Сліпець – провідний диспетчер Диканського ЛВУМГ. Невістка Лєна має технічну й економічну освіту, поки що займається вихованням сина. В Оренчуків підростають двоє внуків – Ліза й Макар: радість і надія усієї родини. Валентина Григорівна дивується здібностями найменшого, трирічного Макара: “Він уже знає чи не всі марки машин, що ж далі буде?” Про всіх розповідає з любов’ю і ніжністю: Мирослава гарно малює, Лєна пече чудові торти, Лізонька охоче танцює у "Квітограї", Валентин складає інсталяції воєнної тематики, палке захоплення чоловіка й зятя – футбол...
Діти й онуки в один голос запевняють: “Наша мама найкраща!” Рідні в усьому підтримують матусю, люблять робити для неї приємні сюрпризи. Рік тому, саме у перший квітневий вихідний, оголосили: “Збирайся швиденько, незабаром маємо бути в Полтаві, у фотостудії, ми тобі даруємо дві години професійної фотосесії!” Довелося оперативно шукати найсвятковіший одяг, яким у родині є вишиванки, і всім дружно на цей час стати фотомоделями, щоб гарні сімейні світлини ще довго тішили усіх, нагадували про щасливі миті життя (на цьому фото – уся родина Оренчуків-Сліпців).
Яким буде цьогорічний подарунок для найкращої у світі дружини й матусі – поки що секрет, але, певно, обов’язково вранці в день ювілею чекатимуть на неї улюблені троянди й орхідеї, а ще рідні даруватимуть їй тепло своїх сердець.
Світлана Воронянська.
Дитина, яка посадила деревце, ніколи
не зламає жодного зеленого насадження
Міжнародний день лісів на Диканщині відзначили акцією – закладенням шкілки декоративних культур. На дорощення висадили близько 500 саджанців туї пірамідальної і кулеподібної, ялівцю скельного і китайського. До роботи взялися учні 10-11 класів – члени шкільного лісництва “Лісоwood”, що діє у Великобудищанській загальноосвітній школі
І-ІІІ ступенів. Їх підтримати завітали голова РДА Володимир Шкарбань та його заступник Віктор Дудник.
– Це не перша акція, у якій ми беремо участь, – говорить його керівник, учитель біології Тетяна Біляєва. – Шкільне лісництво при школі діє рік, але ми й раніше садили ліс у Великих Будищах і навколишніх селах. Торік до нас звернувся головний лісничий Диканського лісництва Віктор Пасько з пропозицією посадити до двох гектарів дубів у с. Кардашівка, на що ми радо погодилися. Восени у Писарівщині зібрали більше 100 кілограмів жолудів, які передали для вирощення у лісництво.
У школі в пам’ять про доктора біологічних наук, професора Олену Байрак, що трагічно загинула рік тому, посадили гінкго – унікальну реліктову рослину, яку Олена Миколаївна радила садити по всій Україні.
– Лісівники Полтавщини достойно зустрічають свято, – зазначив начальник Полтавського обласного управління лісового та мисливського господарства Юрій Тараненко. – На сьогодні вже висаджено близько 500 гектарів нового лісу при плані 1200 га, до кінця березня плануємо закінчити посадку. Відрадно, що до нас долучилися діти – члени шкільних лісництв і пересічні громадяни, що допомагають у цій важливій роботі.
– Шкілка – це як дитсадок для рослин, які висаджують для укорінення. Підрощені саджанці будуть використані для озеленення території району, а також для реалізації, – пояснив Віктор Пасько і додав: – Учні в захваті від цієї справи. Дитина, яка посадила деревце, уже ніколи не зламає жодного зеленого насадження, це прищеплює бережливість, любов до прекрасного. А в кінці роботи обов’язково частуємо юних помічників польовою кашею.
Що ж, наостанок варто лише зазначити: майбутнє лісу – у надійних руках!
Валентина Діденко.
Фото Тетяни Огарь.
Найбільша цінність – це наші діти
У мене як у людини, яка прожила на цьому світі майже 50 років, залишилося, мабуть, мало речей, які можуть здивувати, захопити, збентежити. Проте за 20 років роботи я так і не змогла звикнути, зрозуміти, перестати дивуватися байдужості, інколи навіть жорстокості батьків до власних дітей.
На обліку служби у справах дітей перебуває 11 хлопчиків і дівчаток, які мають статус дитини-сироти, 24 дітей, позбавлених батьківського піклування. Тридцять п’ять дітей – це 35 великих дитячих драм, бо що може бути більшою трагедією для маленької дитячої душі, ніж відсутність любові, турботи мами і тата.
Коли у 1997 році я прийшла працювати до центру соціальних служб сім’ї та молоді, родини, де не дбають про дітей, називалися просто неблагополучними. Зараз, щоб не принижувати людську гідність, з’явилося визначення: сім’я, що перебуває у складних життєвих обставинах. Але якщо брати родини, де батьки злісно не виконують батьківських обов’язків, то значна їх частина самі себе і загнали у ті складні життєві обставини.
До якої міри треба опуститися, щоб життя твоєї кровиночки відійшло навіть не на другий – на третій, четвертий план!
Заходиш до помешкання такої родини і розумієш, що у гарного господаря у хліву чистіше. Не зрозуміло, де спить дитина, де грається, де їсть і взагалі, що вона їсть. На запитання соціальних служб у горе-батьків безліч відмовок: грошей немає, роботи немає, продуктів немає, бо знову ж таки грошей не вистачає. Одяг брудний – зібралася прати, постільної білизни немає – та тільки ось зняла, покажіть, чим годували дітей – так все ж з’їли, обід ще не встигла приготувати. Отримавши відповідь на запитання: “Що, знову п’єте?”, мимоволі згадуєш дядю Мітю з фільму “Любов і голуби” з його перекидним календарем. Та, мабуть, і він не вміщає тієї кількості свят, за які готові пити наші клієнти замість того, щоб ці кошти витратити на дитину. І так можна продовжувати і продовжувати. Але найголовніша причина їхніх бід: “Нам ніхто не допомагає”. Допомогти в чому? Лад в будинку навести, речі попрати, їсти дитині приготувати, любити дитину? Та й допомогти можна лише людині, яка просить допомоги і готова, в першу чергу, допомогти сама собі.
Була у Диканьці родина. Мама, вітчим і дитина. Сімей, де вітчим замінив батька, – безліч. І все наче було для нормального життя, якби не горілка. А вони все пили та билися, про дитину ніхто не думав, чи вона їла, чи ходила до школи, де ночувала. Після чергового “загулу” дитину вилучили з сім’ї. І тут начебто схаменулися. Пройшли кодування від алкогольної залежності, знайшли роботу, навели лад у помешканні. Забрали дитину. Здавалось б, життя налагоджується, соціальні служби допомагають, чим можуть. Тут і лелека не забарився до оселі, проте недовго був спокій. Першим зірвався чоловік: знову сварки, бійки. Покинула його дружина та виїхала з Диканьки, щоб життя почати з чистої сторінки. Та недовго вона те життя будувала. Через декілька місяців повернулася до чоловіка, і все спочатку. Знову попросила допомоги в служби, мовляв, треба знову тікати. Дітей тимчасово влаштували до патронатної сім’ї, мати місяць ще пам’ятала, що у неї двоє дітей, а потім зникла… Позбавили горе-матір батьківських прав. Дітей забрали у родину, проте старша дитина до цього часу не може повірити, що мама їх зрадила.
Нещодавно ще двоє дітей потрапили до патронатної сім’ї на тимчасове перебування, бо матері важко було дбати про дітей, втомлювалася вона. До 10-ї години в домі не топлено, їсти нема чого. На запитання, чому б супу не зварити, мати відповіла, що картопля у погребі, а погріб снігом закидало. У хаті не топлено, бо ще не встигла розтопити. І на безліч запитань є у матері відповіді, але висновок один: душа не болить за дітей, не любить вона їх. За час перебування у сім’ї стало зрозуміло, що мати не займалася ні вихованням, ні розвитком, ні навіть лікуванням дітей, хоча проблеми зі здоров’ям у них досить серйозні.
У сім’ї патронатного вихователя діти, оточені любов’ю та турботою, дуже змінилися: поправилися, стали спокійнішими, щасливі на вигляд, але й досі не можуть наїстися. Мине три місяці, діти повернуться в сім’ю, та чи стане це уроком для матері, чи прокинеться у ній розуміння того, що діти – це Божий дар, і в них треба вкладати перш за все душу?
Подібних історій так багато, що стає страшно. Страшно за наше майбутнє, адже дитина, яка росла в такій сім’ї і мала таких батьків, і сама в майбутньому унаслідує таку ж форму поведінки. І такі приклади також існують. За 20 років “допрацювалася” до того часу, коли на облік ставимо дітей, батьки яких також стояли на обліку служби.
Звісно, соціальні служби докладають максимум зусиль, щоб діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зростали в сім’ях. З 35 хлопчиків та дівчаток 28 виховуються в сім’ях опікунів (піклувальників), це здебільшого родичі дітей; 5 – у прийомних сім’ях, які вирішили взяти на виховання дітей, пройшовши для цього спеціальні курси.
Ми вдячні цим людям за небайдужість. Вони замінили дітям батьків, вони прагнуть зробити все для того, щоб загоїлися дитячі рани, проте, мабуть, до кінця життя діти не зможуть зрозуміти, чому це сталося саме з ними, особливо в тих випадках, коли залишилися сиротами при живих батьках.
Зовсім новою на теренах України є така форма влаштування дітей, як патронат. На відміну від опіки, піклування, прийомної сім’ї, де дитина виховується до 18 років, ця форма влаштування є, так би мовити, “паличкою-виручалочкою” у тих випадках, коли необхідно дитину вилучити з сім’ї негайно чи діти потребують тимчасового влаштування через певні складні умови в сім’ї, і це не обов’язково неблагополуччя.
У 2018 році в Диканському районі з’явилася сім’я патронатного вихователя, де свій тимчасовий дім знайшли четверо дітей. Послугою патронату одночасно можуть бути охоплені діти лише однієї родинної групи і перебувати не більше 6 місяців. Досвід показав, що такі сім’ї у районі потрібні. За цей час траплялися ситуації, коли діти потребували негайного влаштування, сім’я патронатного вихователя була зайнята, а інших закладів, де дитина могла б “перечекати негоду”, немає. Тому зараз ведеться робота з підбору сімей, які б могли виконувати функції патронату.
Життя таке швидкоплинне. Ми живемо, сподіваючись, що у нас попереду багато років, що ми все встигнемо. Але потім, у кінці життя, ми розуміємо, що найбільша цінність, яка нам дарована, – це наші діти. Тож не витрачайте час на несуттєве, вкладайтеся у найдорожче – у своїх дітей. Вони – єдине, заради чого треба жити.
Ірина Кудінова, начальник служби у справах дітей.