Опубліковано: 5 квітня 2019 р.
У нас немає другорядних завдань
День працівників військових комісаріатів офіційно був затверджений ще 8 квітня 1918 року декретом РНК “Про заснування волосних, повітових, губернських і окружних комісаріатів по військових справах”, ознаменувавши створення військкоматів і описавши коло функціональних обов’язків у сфері державної діяльності.
А 23 вересня 1943 року було створено Диканський районний військовий комісаріат. З 1993 року значно розширилося коло завдань, які виконували працівники військкоматів.
Враховуючи те, що агресор лютує на сході держави з 2014 року, військкомати насамперед займалися мобілізацією людських і транспортних ресурсів, соціальним захистом учасників бойових дій та їхніх сімей.
Нині у комісаріаті функціонують такі відділення: мобілізаційне, головне завдання якого – мобілізація солдатів і сержантів та техніки; офіцерів запасу і кадрів (кадрова робота і відправлення офіцерів); комплектування (займається контрактниками і строковиками; обліку чисельності солдатів, сержантів і бронювання.
Можна з упевненістю сказати: у працівників військкоматів немає другорядних завдань. Важливе все: організація і ведення військового обліку, обліку транспортних засобів, що надаються Збройним силам України, морально-психологічна робота, проведення заходів щодо військово-професійної орієнтації та професійного психологічного відбору громадян, військово-патріотичне виховання тощо.
Олексій Каланій, військовий комісар Диканського районного військового комісаріату, підполковник.
На фото Валентини Діденко – працівники Диканського РВК: внизу – прибиральниця службових приміщень Наталія Негляд, провідний спеціаліст відділення комплектування Ліана Жовнір, головний спеціаліст мобілізаційного відділення Ірина Яковенко, головний спеціаліст відділення військового обліку сержантів та солдатів запасу Аліна Соляник, головний спеціаліст відділення комплектування Наталія Буніна; вгорі – головний спеціаліст відділення офіцерів запасу і кадрів Олександр Овчаренко, заступник військового комісара, начальник відділення комплектування майор Віталій Михно, військовий комісар Диканського РВК підполковник Олексій Каланій, заступник військового комісара з територіальної оборони майор Валентин Гричина, радіотелеграфіст відділення зв’язку та інформатизації, молодший сержант Дмитро Жовнір, провідний спеціаліст командування (юрист) Андрій Саєнко.
Не летіть, літа, так швидко
Ніби вчора бігала босоногим дівчам у Філонівці Петро-Давидівської сільської ради, а вже понад п’ять десятків літ живе Надія Нелюба у Диканьці. Сюди з неперспективного села перебралися батьки Гнат Пилипович та Марія Олександрівна Скиби, турбуючись про майбутнє своїх дітей. Давно зникло з карти Диканщини те село, десять років тому пішла за межу Вічності мама, а родинні цінності, прищеплені змалечку, так і лишилися найважливішими.
Непрохана сльоза навертається на очі Надії Гнатівни, коли у пам’яті перегортає сторінки життя: шість років тому помер її чоловік Петро Володимирович, з яким у злагоді прожили тридцять шість років. Виростили доньок Маргариту й Наталію, раділи народженню внучок. Нині Аня та Каміла – вже школярки, вони – найбільша бабусина втіха. Для своїх дівчат, старших і молодших, Надія Гнатівна була завжди незаперечним авторитетом і взірцем, шанують її й зяті.
Закінчивши Полтавський кооперативний технікум, а згодом – кооперативний інститут (до речі, доньки теж здобували освіту у цьому виші), вона працювала ревізором у райспоживспілці, заступником головного бухгалтера в універмазі, головним бухгалтером об’єднання підприємств громадського харчування, заступником начальника управління Пенсійного фонду України у Диканському районі, нині знову доля повернула Надію Гнатівну до райспоживспілки. Професійність, відповідальність, толерантність – це ті риси, за які на всіх посадах Надію Нелюбу поважали й поважають колеги та односельці.
На Благовіщення неодмінно за святковим столом збереться велика родина Надії Гнатівни, щоб привітати її з ювілеєм, укотре засвідчити свою любов, подякувати за невтомні руки, щедру душу та щире серце.
На фото Світлани Глушко: Надія Нелюба з внучками Камілою й Анею.
“Твоя, Олексієчку, наречена буде найкраща, як вистояне вино”
В’ється попід горою мала вуличка, схиляється перед її літами кущ калини, вивищується над буднями лелече гніздо, притягуючи до осель любов і лад. Сюди, в Старі Ландарі, ноги самі несуть, щоб доторкнутись до красивих сердець мудрих людей, набратись від них заряду світла, душевної теплоти. Адже сільський трудар тримається за працю на землі, вона його годує, а значить, зерно, скроплене сімома потами, дає благо.
Життєвий компас привів до подружжя Вахніїв, обоє зараз – на заслуженому відпочинку. А раніше...
...Заклопотана мати вмовляє меншу доньку: “Надійко, поїхала б ти до старшої сестри в Писарівщину, як же вона сама там? Їдь, рідненька, хоч близенько житимете одна від одної, бачитись і допомагати одна одній будете”.
Родом дівчата із Чернігівщини. Надія закінчила Богуславське педучилище, її направили на роботу в с. Деревки Котелевського району. Але місця для молодої виховательки там не виявилося. Вирушила до сестри, їхню зажуру розвіяла сусідка Галина Скрипник, яка на той час працювала зоотехніком у Ландарях:
– Мабуть, робота тебе у нас чекає, – запевнила. – Збирайся, завтра поїдемо влаштовуватися.
І щасливий випадок в особі Галини Петрівни обвінчав дівчину з диканською стороною.
А в іншому місці син відкладав материні сподівання на потім.
– Олексію, твої однолітки переженилися, поглянь, скільки навколо добропорядних дівчат. Гарний, ставний, мабуть, принцесу піджидаєш, щоб підросла, та одружишся. Так вони попереводилися давно. Бери просту, та головне – роботящу.
Син був покладистий, але стояв на своєму, посміхався собі і не перечив. На виручку прийшла бабуся, заворкотіла голубкою біля любого онука: “Нічого, Олексієчку, твоя наречена буде найкраща, як вистояне вино”.
Автобус літньої пори став у холодку, з нього вийшло тендітне чепурне дівча, привернувши до себе неабияку увагу (у селі якраз святкували обжинки). Юнак був у гурті молоді, глянув на неї по-особливому і мовив: “А ось і моя приїхала”.
Гуртожиток, чи як його тоді називали, будинок спеціаліста, став для неї тимчасовою домівкою. Вечорові зустрічі – як медові соти із казки про кохання. Життя розпочало писати для них цікаву книгу.
Добрий вітчим наставляв парубка на істинний шлях: “Є дівчина? То веди знайомитись”.
Через рік одружились. Жили разом із бабусею Пистиною Сергіївною на старенькому дворищі. Захазяйнували, як бджоли у вулику. Спершу збудували новий льох (осінь не за горами!), молодий господар уперше сам клав цеглу, а це неабияка праця. Потім у дворі виросла літня кухня, до неї разом із народженою донькою Танюшкою молоде подружжя й перейшло жити. Через три роки на світ з’явився синок Серьожка.
Зі старою хатою розпрощались, на підвищенні закрасувалась новобудова. Яке щастя мати свій ошатний дім! А допомагав його зводити меткий дядько Микола, завдяки його вправним рукам і пильному оку швидко ішло будівництво. Непросто було молодим, тим більше, що хату до вікон довелося класти самим, тягаючи важкий саман.
Щодо роботи в колгоспі, то вона горіла в руках Олексія Григоровича, тим більше, що закінчив Хорольський технікум механізації. На молочному комплексі працював оператором, а закінчивши курси – техніком штучного осіменіння. Увечері поспішав до клубу: будучи кіномеханіком, демонстрував односельцям фільми. Покликали в тракторну бригаду – не задумуючись, пішов обліковцем. Пізніше до самої пенсії трудився слюсарем зерноочисних машин на току в ландарівському відділку ПАФ “Подоляка”. Бабуня, яка покладала стільки надій на рідного онука, була охоронницею його сімейного благополуччя. Тиха та лагідна, вона щиро полюбила невісточку.
Чотирнадцять років Надія Миколаївна виховувала малечу в ландарівському садочку. А з 1987 року – завідувач початкової школи і вчитель комбінованих класів.
– Школа і дитсадок розміщалися в одній будівлі, розділені дерев’яною перегородкою, – ділиться спогадами жінка. – Бувало, у найменших – тихий час, а у старших – співи. Проте якось мирилися, жили дружно.
Трудно було без методичок, без підтримки (навчалася разом з дітьми). Згодом були курси у Полтаві, самоосвіта, наполеглива праця і як результат – звання вихователя-методиста.
З часом в селі збудували новий садочок з цілодобовим перебуванням дітей, у ньому було до 90 вихованців, їх підвозили в Ландарі із Сохацької Балки, Борисівки, Андріївки. Школа функціонувала, та в її окремих приміщеннях містились поштове відділення, швейна майстерня. Виникло нагальне питання будівництва нового навчального закладу. Пішли звернення від сільської громади в усі владні установи. На перепоні стало питання з проектуванням добудови, цю проблему Вахнії розв’язали по-сімейному: за ніч самі склали проект і знову поїхали стукати в двері керівників у районі та області.
– У 1989 році широко відчинила двері наша гордість – Ландарівська школа І-ІІ ступенів, вона проіснувала двадцять років, її випускники ластів’ятами розлетілися за видноколи, – з гордістю і сумом водночас розповідає Надія Миколаївна, яка до останнього боролася проти її закриття. За вислугою літ пішла на пенсію, адже виникла нагальна потреба глядіти онука.
Біда приходить до людини раптово. У 1990 році жінка захворіла на ларингіт. Тривале лікування не дало бажаних результатів, постало питання оперування в Києві без гарантії того, що матиме голос. Світила медицини радили: шанс повернути його – народити дитину. Надія Миколаївна наважилася на подвиг – і мають тепер сина-красеня Максима, а щаслива мати, щиро усміхаючись, говорить: “Це дитя від Бога! Це мій голос!”
Вахнії мають трьох дітей і стількох же внуків, бережуть їх як зіницю ока, огортаючи їх своєю ласкою й турботою.
У тямущої родини діти рано стають на крило самостійності. Таня з 9 класу кроїть і шиє, ті вміння знадобилися на заробітках у Польщі, де працює на швейній фабриці. Серьожа трудився агрономом-хіміком, потім став приватним підприємцем у Полтаві, перейняв від мами уміння в’язати й вишивати, Максим – оператор з калібрування кукурудзи у ТОВ “Стасі Насіння”. У родині всі без винятку малюють.
Це зараз Надія Миколаївна береже голосові зв’язки, а розгорнула сімейний альбом – там світлини, де вона – активна учасниця художньої самодіяльності. Олексій Григорович після дебюту у виставі “Фараони” залишився
вірним аматорській сцені, неспокійний характер веде його до мікрофона. Артистом став і середній онук Артем: ще дошкільням заспівав “Мамину сорочку”, має хист перевтілюватися в різні образи. Навчається в 10 класі, серйозно захоплюється журналістикою, його статті вражають злободенністю.
У найстаршого онука Владислава Вініченка з 9 місяців від роду прописка – Ландарі. Успішний в усьому, закінчив Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого і, як і батько, працює в поліції м. Зінькова.
Ще з часів студентства господиня вправно тримає в руках спиці та гачок, діти хизувалися гарними речами ручної роботи, а вже внуки – і поготів. Пледи, костюмчики, шапочки, шкарпетки – це слабина умілиці. Найменшій онуці Богдасі зв’язала рюкзачок, а та, щоб здивувати бабусю (відвідує гурток рукоділля), і собі порадувала її рожевим поросятком – символом року. А ще ж прабабуся Ніна з Балясного вміло пряла тонку нитку з вовни.
Надія Миколаївна має вдосталь свого клопоту, а ще ж і доброчинністю займається! Випікає солодощі, готує вареники для хлопців, що боронять східні рубежі України.
Олексій Григорович також майстер на всі руки. Різьблення – це його особливий поклик душі: майструє дерев’яні кухонні набори, табуретки, підставки для взуття, під люстри, вони прикрашають оселю. Ще й смачними пиріжками любить пригостити родину. У школі вів гурток, передаючи сільській дітворі любов до творчості. Тож і не дивно, що добрий умілець створив власний музей старовини. А почалось усе зі старої бабусиної прядки.
Серед затишку, поміж вишитих рушників приємно відпочити біля каміна, зробленого власноруч.
Старанні та дбайливі, обсадилися деревами гарних сортів, в’ється на подвір’ї солодкий виноград.
Вулиця Лугова має свою власну історію, до якої причетні Вахнії (така у них вдача – поліпшувати умови проживання не тільки для себе, а й для інших). Зібрали підписи від ветеранів війни, які мешкали на цьому кутку, і з допомогою районної та сільської рад проклали асфальтну дорогу. Коли тривала газифікація, створивши кооператив, провели газ і в Старі Ландарі.
Отак уже сорок п’ять років поспіль ділять навпіл сум і радість, працю і любов. В один голос кажуть: “Взаємна поступливість – це розкішні квіти сімейного щастя”.
... Питає батько Максима:
– Чом, сину, не одружуєшся і невістки до хати не приводиш? Роздивися навколо, які гарні дівчата!
– Він жде свою, – заступилася матуся, – а вона миліша за зірку!
Родинна історія продовжується.
... Журавель над криницею біля їхнього тихого двору стрічає в ясному небі ключі журавлят-веселиків, що поспішають із вирію додому. Весна дає надію на продовження життя. Дай Боже Господнього благословення на кохання, на щедрі врожаї!
Зоя Мартем’янова, с. Ландарі.