Диканська районна газета "Трудова  слава"

Уже традиційним для працівників Диканського історико-краєзнавчого музею стало висвітлення теми сталінських репресій. На жаль, вона невичерпна. Щороку музей здійснює нові й нові відкриття у цій сфері. Такий собі гордіїв вузол, розрубати чи розплутати який поки що не вдається. Намагаємось скомпонувати нагромаджену інформацію по темах. На порядку денному – жінки Диканського району в горнилі репресій – найганебніший приклад антигуманності радянської влади. 
Найбільшу, майже ідеальну точність більшовизм виявляє в одній галузі своєї діяльності – в галузі терору і репресій. Слова належать В.Винниченку. Ми покажемо слушність цього твердження. Репресії, проти кого б вони не здійснювались, не творилися мимохіть чи зненацька. Це чітка, ідеально відшліфована, поставлена на законодавчий рівень система.
Навесні 1937 року розпочалась активна підготовка до операції, спрямованої проти найменш захищених верств населення: на місцях органи НКВС вели чіткий облік членів родин “ворогів народу”; керівництво ГУЛАГу  готувало для жінок виправні табори; господарське управління НКВС – місця у дитячих будинках.
А поки що, у переддень масштабних репресій, родичі ворогів народу підлягали утискам: 
– звільнення з роботи;
– виключення з вищих навчальних закладів;
– висилка з населених пунктів і власних помешкань.
15 серпня 1937 року запрацювала тоталітарна молотарка. Видано “Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ Союзу РСР №00486” за підписом М.І.Єжова. Відтепер на законодавчому рівні запроваджено принцип відповідальності членів родин засудженого за політичною статтею. Така собі кругова порука. Передмова (тут і далі мовою оригіналу із збереженням оригінальної пунктуації та орфографії): “С получением настоящего приказа приступите к репрессированию жен изменников родины, членов право-троцкистких шпионско-диверсионных организаций, осуждённых военной коллегией и военным трибуналом по первой и второй категории…”. Документ регламентував критерії, за якими обирали “жертв”, порядок винесення вироків, подальшу долю жінок і їхніх дітей.
За даними історика Т.Вронської, в межах УРСР кількість заарештованих за наказом №00486 жінок становила 9246, на Полтавщині (з 2-ї половини 1937 року по 1-шу половину 1938-го) – 334 ЧСИР (рос. абревіатура “Члены семей изменников родины”). За нашими підрахунками, в Диканському районі у перший рік дії оперативного наказу було репресовано три жінки. Всього за період з 1937 по 1950 у нашому краї заарештовано 28 жінок, розстріляно – 1. Згадаємо поіменно:
1937 рік:  Гонтова М., Жижка Г., Дружко К.; 
1941 рік: Лисяк К., Дядюра О., Литвин Г., Плеханова У., Ільченко М., Крем’яницька Ш.;
1942 рік: Чорногір С.;
1943 рік: Марченко Л., Летюк О., Кішик Н., Гордієнко Н.,  Корнієнко М., Загребельна М.;                                                   
1944 рік: Височина В., Ростовська М., Під­лубна Є., Горчаревська І., Ярош Д.Ф., Попенко Т.;
1945 рік: Гарус Г., Кабакова Г., Волошко Г.; 
1946 рік: Назаренко О.;
1947 рік: Тимченко Ф.;   
1950 рік: Прокопенко У.
У роки війни вирували свої особливі закони, але більшість репресованих жінок за цей період підпадали і під статтю №00486.
На основі зібраних органами НКВС матеріалів на “намеченную к репресированию” сім’ю складали детальне досьє: ПІБ засудженого голови сім’ї, за якою статтею, з яким вироком і подальшою долею. Довідка про родину злочинця з указанням ПІБ усіх її членів, детальні дані на кожного. Компрометуючі матеріали на дружину засудженого, характеристики щодо ступеня небезпечності дітей, старших за 15 років, приклади їхньої антирадянської діяльності. В подальшому усі дані скрупульозно вписувались у саму кримінальну справу. В анкеті арештованої Гордієнко Ніни Петрівни, 1924 р.н., значилось: “Муж – Коваленко Андрей Павлович – арестован органами контрразведки “Смерш” как полицейский, мать – Гордиенко Анна Арсентьевна – рядовая колгоспница, сестры Мария Петровна 1927 г.р. – учится в с/хоз. техникуме г. Полтава, Софья Петровна – завербована в Германию. Отец – Гордиенко Петр Сергеевич – в 1938 году арестован органами НКВД”. В постанові на арешт Дядюри Олени Василівни: 
“…происходит из крестьян-бедняков, по национальности украинка, гражданка СССР, в 1932 году была раскулачена, муж её в 1933 году был осуждён за бандитизм к п’яти годам лишения свободы, мать не судима. В настоящее время проживает в деревне Марченки Диканського района Полтавской области. Систематически терроризировала колхозный актив колхоза “Новая Жизнь””. У Ксенії Захарівни Дружкової: “Социальное происхождение: отец кулак, расстрелян в 1931 году. Дочь кулака”. І, звичайно, довідка із сільської ради: “Дружкова Ксения Захаровна бувша мешканка Орданівської сільської ради, по соцстану кулак якої батько мали до революції землі 50 десятин, комор 3 штуки, сараїв 4 штуки, клуня, млин вітряк, найману працю, з худоби волів 4 пари, коней 3 штуки та дрібної худоби. Вислані за межі Харківської області, сама Дружкова Ксенія позбавлена виборчих прав як дочка кулака, який використовував найману працю”.
За наказом №00486, арешту підлягали дружини, що перебували в юридичному чи фактичному шлюбі із засудженим в момент його арешту. Якщо подружжя було розлучене, але колишня дружина переховувала засудженого, брала участь у його контрреволюційній діяльності або знала і не донесла органам влади, її також арештовували. Серед справ нашого району – цікавий приклад арешту жінки, який вписується у наказ №00486, і водночас є зразком ідеально налагодженої репресивної системи. У 1937 році Житник Анну Матвіївну як колишню учасницю союзу хліборобів-власників, розкуркулену дружину ворога народу, таку, що проводила діяльність щодо зриву колективізації, заарештовано. Свідком у справі проходив 32-річний Летюк Никифор Трохимович. Анна Матвіївна отримала 10 років виправних трудових таборів. А уже в 1943 році представники органів НКВС заарештували Летюк Олександру Никифорівну, дочку свідка, що проходив по справі 1937 року.
За наказом №00486, арешту не підлягали вагітні жінки або такі, що мають грудних дітей, жінки похилого віку. Так записано у графі наказу “Производство арестов и обысков”. Графа “Порядок  приведения приговоров в исполнение” несе уточнення: тих дружин зрадників батьківщини, що мали грудних дітей, після винесення вироку слід було негайно арештовувати і без завозу у в’язницю переправити безпосередньо до табору, те ж стосувалось жінок похилого віку. На практиці виглядало так:  органи НКВС у своїх кабінетах створювали фіктивну справу із допитами підсудної, свідченнями свідків і т.д., а потім зненацька забирали свою жертву, і вона, не отримуючи особливих пояснень, з грудною дитиною на руках відправлялась у далеку “подорож”, наприклад, у Караганду.
До речі, дружин, “разоблачивших своих мужей и сообщивших о них органам власти сведения”, не арештовували.
Термін покарання дружин засуджених зрадників батьківщини, в залежності від ступеня соціальної небезпеки, був різним, але не менше 5-8 років. Діти зрадників батьківщини, незалежно від їхнього віку, вважались соціально небезпечними елементами. Відповідною була і їхня доля: табори або виправні трудові колонії НКВС, дитячий будинок особливого режиму Народних комісаріатів освіти республік. 
 

За політичними настроями дітей засуджених, їхнім навчанням і вихованням мав стежити Нарком Внутрішніх Справ і начальники відділів НКВС. Дітей 1-3-річного віку розміщували у дитячих будинках і яслах в пунктах проживання засуджених матерів. А далі гору бере особлива жорстокість та цинізм: дітей віком від 3 до15 років відправляли у дитячі будинки навіть не за місцем відбуття строку матерів, а в інші республіки, поза межами великих міст; списки дітей, що направлялись до дитячих будинків, комплектували “с таким расчётом, чтобы в один и тот же не попали дети, связанные между собой родством или знакомством”. Дітей, у яких забрали щастя дитинства, батьківську любов і присутність, лишили можливості навіть бачити хоч одне знайоме лице. Дитина зрадників Батьківщини мала повністю забути своє минуле, своє походження, себе саму. В наказі є і пункт поблажки: “В том случае, если оставшихся сирот пожелают взять другие родственники (не репресуемые) на свое полное иждевение – этому не препятствовать”. Варто подумати, чи багато було таких родичів, які б на свій ризик узяли на виховання таких дітей. 
Маємо реальний приклад того, як дія наказу №00486 назавжди розривала зв’язки між батьками і їхніми дітьми. У 1937 році заарештовано Гонтову Марію Панасівну, 1895 року народження, уродженку с. Долина Диканського району. Її справа підпадала під наказ №00486: “В хозяйстве Гонтовой М.А. отчуждалась земля, муж ее в 1926 году организовал самосуд, за что был осуждён на 5-ть лет лишения свободы. В 1930 году муж ее был участник и организатор кулацкой волынки в Долинском сельсовете. В 1933 году Гонтова М.А. была осуждена за систематические кражи на три года лишения свободы (намагалась врятувати від голодної смерті дітей – прим. авт.)… систематически и открыто высказывает к/революционные взгляды и опошляет мероприятия Партии и Правительства”. Наша землячка отримала 10 років виправних таборів.
Із скарги Гонтової М.А. заступнику прокурора Полтавської області т. Бась І.А. від 24.03.1958 року: “До 1937 года я жила в селе Голубовка Деканського района с 2-мя несовершеннолетними детьми  – сыном Николаем 15 лет и дочерью Верой 8 лет…работала в колхозе, одна воспитывала детей. После того, как меня забрали, 2 дня я находилась в Деканьке. Потом меня отправили в тюрьму в город Лубны, где я находилась 2 месяца. За это время меня ниразу никто не допрашивал. Через 2 месяца отправили меня в Харьков, а через 3 дня отправили на Север отбывать наказание. Пред отправкой… мне обьявили в Харковской тюрьме, что я осуждена к 10 годам заключения в лагеря…
Я до сих пор не знаю в чем конкретно меня обвинили и за что я была осуждена.
В конце 1947 года меня освободили из заключения, я прибыла домой… Находясь в заключении мне стало известно, что вскоре после моего ареста (через полчаса) забрали моего несовершеннолетнего сына Гонтова Николая, судьба которого мне неизвестна по настоящее время. Несовершеннолетняя дочь находилась на воспитании у дальней родственницы. В связи с моим арестом всё мое имущество забрали…все это не вернули ни мне, ни моим детям…на мне лежит клеймо осуждённой за государственное преступление. Это клеймо компрометирует не только меня, но и мою дочь, которой приходиться выслушивать упрёки за незаконное мое осуждение… От этого страдает моя дочь, которая очень много пережила, лишившись родной матери в 8 лет”. 
В архівах УМВС працівниками музею не знайдено жодної кримінальної справи щодо  неповнолітнього. Далеко не всі справи розсекречені на сьогодні. Крім того, 15-річного Миколу Гонтова як сина зрадників Батьківщини запросто можна було віднести до розряду “социально опасный ребёнок”.
Надзвичайно складно уявити умови життя, труднощі, з якими  довелось зіштовхнутись таким дітям. Важко навіть поєднати слово дитина і сталінські табори. Але не забуваймо: уже з 1926 року в Радянському Союзі діяв закон, за яким “до найвищої міри покарання” можна було приректи 12-річну дитину. Достеменно знав і бачив табірне життя малолітніх псевдозлочинців письменник Олександр Солженіцин. Скористаємось його спогадами із книги “Архіпелаг Гулаг”: “Они так быстро врастали в лагерную жизнь – не за недели даже, а за дни! – будто и не удивились ей, будто эта жизнь и не была им вовсе нова, а была естественным продолжением вчерашней вольной жизни… На Архипелаге же малолетки увидели мир, каким представляется он глазам четвероногих: только сила есть правота! только хищник имеет право жить! Так видим мы Архипелаг и во взрослом возрасте, но мы способны противопоставить ему наш опыт, наши размышления, наши идеалы и прочтённое нами до того дня. Дети же воспринимают Архипелаг с божественной восприимчивостью детства. И в несколько дней дети становятся тут зверьми! – да зверьми худшими, не имеющими этических представлений”. 
Зрозуміло, що діти, підлітки, відірвані від батьківського тепла, соціуму, діти, які потрапляли в тяжкі, нелюдські, нездорові табірні умови, не могли та й не повертались додому сумлінними громадянами держави. Вони склали окремий кримінальний контингент Союзу, поєднали свою долю із звичним для них “тваринним”, диким життям, де головним гаслом править: “Їж, або з’їдять тебе”.
17 жовтня 1938 року виходить наказ НКВС СРСР №00689 “Про арешти жінок зрадників батьківщини” – це додаток до попереднього за №00486. В контексті справ Диканського району нас цікавить пункт №3 цього документа: “Вопрос об аресте и репрессировании жен врагов решается в каждом отдельном случае начальником соответствующего органа НКВД, исходя из полученного агентурным путем материала, степени причастности их к контрреволюционной работе своих мужей, продолжительности совместного проживания и проч”. Як показує практика, питання арешту і репресування запросто могли вирішити і звичайні слідчі органів НКВС.
В 1944 році перед судом постала мешканка с. Диканька Кішик Наталія Максимівна, 1922 року народження. Як інші жінки нашого району, вона мала репресованого родича – батька Кішика Максима Петровича, арештованого у 1938 році. Сама жінка була засуджена за те, що, залишаючись на тимчасово окупованій німцями території, добровільно вступила на службу до німецької влади на посаду секретаря Червоного хреста (Міжнародний рух Червоного Хреста  – це міжнародний гуманітарний рух, метою діяльності якого є захист людського життя та здоров’я, запобігання людським стражданням та їх полегшення, незалежно від раси, релігійних та політичних поглядів. Організація була заснована в 1863 році в Женеві, Швейцарія – прим. авт.) …особисто написала листівку антирадянського змісту, в якій проводила антирадянську агітацію проти керівництва КПРС і радянської влади.
Із листа Кішик Наталії Максимівни до полтавського прокурора 1989 року: “Когда я вернулась домой в 1953 году, только тогда я поняла, почему я была забрана в 1944 году. За то, что 3 месяца работала? Так все работали с самой окупации, потому, что всех выгоняли на работу, били… А поняла после того, как соседская дочка показала фотографию своего выпускного класса. На этой фотографии она показывает и говорит, что это Сазонов, который жил у вашей хате (жили с мамой, брат был на фронте), и я узнала свого следователя и его фамилию (до этого не знала). Меня забрали, маму выгнали или попросили уйти…
На следствии меня словесно сразу обвинили в сожительстве с каким-то немцем, правда хватило у меня ума потребовать врачебной проверки, я тогда ещё мужчины не знала… Тогда через время показал мне какое-то обращение, как-то так показал, что только заглавие, а потом внизу мою напечатанную фамилию… Так пропало всё, и жизнь в том числе”.
Пункт 3 наказу №00686 дав легітимне право кожному слідчому чи начальнику відділу НКВС суб’єктивно (спираючись на свої особисті почуття, потреби, переконання, настрої чи уподобання) вирішувати долю людини. Враховувався часовий простір: на початку та в розпал згаданих операцій вироки були більш жорсткі, наприкінці – м’якішими. Зазвичай для інкримінації зрадницької діяльності не було реальних підстав чи доказів. Тому “кримінальним злочином” ставали родинні зв’язки. Сталінські репресії – царина безмежної жорстокості, безправ’я засуджених та свавілля слідчих. І усе це – на законодавчому рівні.
Регулярно вивчаючи кримінальні справи в архівах УМВС, працівники Диканського музею відкрили для себе одну не надто приємну закономірність. Більше 90% справ не були переглянуті родичами репресованих, близько 60% (родичів або самих колишніх репресантів) не отримали довідки про реабілітацію. Така довідка є майже у кожній справі – не знайдено колишніх репресованих: їхня доля невідома, вони не залишили нащадків, та навіть близькі родичі знайдені в поодиноких випадках. 
Тому кожного разу, коли ми відкриваємо кримінальну справу, у тиші схиляємо голови.  Ми доторкаємось до священного – ми воскрешаємо (ні, не людину – це неможливо), ми відкриваємо, ми згадуємо давно забуті імена тих, що жили на цьому світі; людей, чию долю понівечила і викинула на смітник тоталітарна сталінська машина. Не забуваймо історії нашого краю, не забуваймо імен минулого, адже це – коріння, з якого ми проростаємо.
Анна Кошель, провідний екскурсовод Диканського історико-краєзнавчого музею ім. Д.М.Гармаша.