Диканська районна газета "Трудова  слава"

360 років від першої письмової згадки про Диканьку

Цього року виповнюється 360 років з часу першої письмової згадки про Диканьку. 
Козацький літописець Самійло Величко у “Літописі подій в південно-західній Росії в XVII ст.” 
написав, що 27 січня 1658 року біля Диканьки відбувся бій загонів полтавського полковника Мартина Пушкаря та кошового отамана Запорозької Січі Якова Барабаша з найманим військом гетьмана Івана Виговського. І якщо місяць цього військового протистояння вказано в усіх краєзнавчих та історичних публікаціях один і той же, то число – різне. М.Грушевський, Д.Яворницький, С.Соловйов стверджували, що сутичка сталася 25 січня, а краєзнавець В.Жук, спираючись на дані Самійла Величка, назвала 27 січня тим днем, коли неподалік Диканьки відбувся бій. 
Оскільки в середині XVII століття різниця між юліанським календарем і сучасним (григоріанським) становила десять днів, то 25 (27) січня старого стилю припадало в 1658 році на 4 (6) лютого нового стилю того ж таки року. Тож сьогодні хотілося б згадати ті далекі події, які започаткували літописну історію нашого мальовничого селища.
Диканьку згадано у складні для України часи. Після смерті Богдана Хмельницького гетьманську булаву отримав його син Юрій, проте гетьманський син не мав досвіду і сильної волі, щоб керувати країною. Тому козацька старшина вирішила передати гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському: “Нехай булава й бунчук будуть при Юрію Хмельницькому, а доки він дійде літ, військом провадитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, в Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме”.
Виговський у своїй політиці продовжив задуми гетьмана Хмельницького про послаблення впливу Москви на Україну та укладення союзу з західними державами, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Він захотів помиритися з Польщею і пов’язати з нею Україну, надіючись зробити її самостійним “великим князівством Руським”. Це, звичайно, не всім сподобалося.
На відміну від старшинської еліти, народ у своїй масі перебував у полоні традиційних уявлень про друзів та ворогів, не бачив і не розумів небезпеки втручання Москви у внутрішні справи України. У його уявленні одновірна Московія залишалась надійним союзником, цар – найвищим оборонцем, чому неабияк сприяла і відповідна агітація агентів Москви, а Кримське ханство – чужовірним ворогом. Після польського вибору гетьмана проти нього піднялося Запорожжя, Полтавський та інші наддніпрянські полки, називаючи Виговського “гетьманом старшинським”, “зрадником народним”. Для більшості Виговський і далі залишався польським шляхтичем, тільки силою обставин змушеним пристати до повсталого народу. Саме в цей час незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш.
Пушкар вигідно відрізнявся від Виговського і повніше відповідав вимогам народного лідера. Він походив з українців, що в умовах загостреного сприйняття етнічної належності мало неабияке значення. З початком революції 1648 року він був у перших лавах повстанців як найнадійніший прихильник Богдана Хмельницького, один з найталановитіших полководців визвольної війни. Зажив неабиякої слави, авторитету серед старшини та рядових козаків, став їхнім улюбленцем. Пушкар був далеко не бідною людиною, залюбки жертвував кошти на монастирі й церкви, допомагав бідним. Але багатство нажив не визиском селян, як Виговський та інша шляхта, оскільки не мав таких маєтностей, як вони. Свої статки він здобув у бою, а потім примножив підприємництвом. Він був одним із тих небагатьох представників козацької старшини, яких обдаровували своєю ласкою і Богдан Хмельницький, і московський цар.
Передбачаючи соціальний вибух, Пушкар вирішив спрямувати його на усунення Виговського з гетьманства. В основному в літературі його дії характеризуються як боротьба за владу і за промосковський курс України. Справді, відкидати його претензії на гетьманську булаву не можна. Проте на цей час ніяких даних і натяків на них не знайдено. Реальнішою виглядає версія про намагання полтавського полковника звести на гетьманський престол знову Юрія Хмельницького, про що тоді в Україні багато говорилося.
Пушкар став керівником народного повстання проти переорієнтації зовнішньополітичного курсу гетьмана І.Виговського, його соціально-економічної політики, яка в першу чергу була спрямована на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти. Звинувачення Виговського у зраді, апеляції до московського царя були тільки тактичними ходами у досягненні стратегічної мети. Пушкар не був зацікавлений у зміцненні влади Московії над Україною і за це не виступав. Він обстоював державну незалежність України, правда, в союзі з Московією. Далі події розвивались уже поза його волею. Звичайно, Мартин Пушкар також несе свою частку відповідальності перш за все за створення передумов, що пізніше призвели до Руїни, все глибшого втручання в українські справи московського уряду і занепад Української держави.
У грудні 1657 року Пушкар зібрав полкову раду, на якій назвав гетьмана зрадником і повідомив про намір боротися з ним. Пушкар закликав немаєтне населення покозачитися і йти до нього на службу за відповідну плату. Оскільки козацтво тоді було привілейованим класом, то на заклик полковника відгукнулась маса людей. Насамперед – робітні люди, які не мали інших засобів до існування, крім наймитування, а саме винники, броварники, пастухи, наймити та декласовані елементи з Полтавського, Миргородського, Лубенського та інших лівобережних полків. Незабаром у Полтавському полку зібралось десь 20 тисяч чоловік, поділених за козацьким звичаєм на полки та сотні. На місцях, зокрема в околицях Миргорода, Ромнів, Гадяча, Зінькова,  розпочалося не тільки масове покозачення, а й виступи проти прибічників Виговського. У Полтаву прибув кошовий отаман Яків Барабаш на чолі загону з 700 запорожців.
Протистояння гетьмана і полковника досягло свого апогею, коли на початку 1658 року гетьман наказав стратити у Гадячі кількох Пушкаревих однодумців. У цей же час Виговський робить, мабуть, останню спробу закінчити справу миром. Він направляє до М.Пушкаря гадяцького намісника Тимофія Прокоповича з вимогою не розпалювати міжусобицю й закінчити справу миром. Але, боячись, що його спіткає доля гадяцьких старшин, Пушкар арештовує останнього і, використавши як привід попередні звинувачення та пригадавши якийсь погром донських козаків біля Подолок під Гадячем, наказує схопити гадяцького намісника і відправити його до Колонтаївського воєводи як зрадника і ворога царя, до того ж направляє до гетьмана лист з відповіддю: “Чи не так хоче Виговський погодити мене з собою, як погодив у Гадячі з братами нашими, кращими за нього товаришами Запорозького війська, постинавши їм голови, але не діжде того!..”
Коли гетьман отримав лист-відповідь від полтавського полковника, він перебував у Миргороді в полковника Григорія Лісницького. Тож розгніваний непокорою Виговський відправляє з Миргорода до Полтави для погамування М.Пушкаря найманий сербський компанійський полк, який очолював полковник Іван Сербин. Пішли туди і козаки на чолі з Іваном Богуном, якого Виговський хотів ввести на посаду полтавського полковника замість непокірного Мартина Пушкаря. Усього в похід вирушило близько двох тисяч чоловік. Однак загін спіткала невдача. Незважаючи на малу відстань, військо заблукало і замість Полтави вийшло біля Опішні, ворота якої жителі замкнули перед І.Богуном. Не вдаючись до штурму, останній разом з І.Сербиним попрямував до місця призначення, просунувшись таким чином до Великих Будищ. Така невправність гетьманських керманичів дала можливість М.Пушкарю не лише отримати звістку про наступ, а й зробити спробу запобігти йому. Він відправив на зустріч гетьманському війську загін запорожців з Яковом Барабашем, до якого приєдналися 600-700 полчан.
Ось як описує ці події Самійло Величко: “Виговський же прибув із Гадячого до Миргорода і прогаяв там у тамтешнього полковника Григорія Лісницького кілька днів, дожидаючи повернення до себе від Пушкаря свого посланця, гадяцького намісника. Але коли дістав певну звістку, що Пушкар не лише не схиляється із ним до згоди, але й відіслав у Калантаєв, закувавши згаданого його посланця, був тим дуже вражений і розгніваний і зараз виправив, щоб узяти до себе Пушкаря, з Миргорода до Полтави свій сербський компанійський полк, а сам у понеділок 25 січня рушив із Миргорода до Чигирина. А ті компанійці не пішли просто на Полтаву, чи зблудили, а вдалися до Великих Будищ. Пушкар провідав про те завчасу і виправив проти тих сербів запорозького полковника Якова Барабаша з частиною його запорожців і з другою частиною свого городового війська, якого всього могло бути шістсот чи сімсот. Отой Барабаш, як чулий вождь, поспішив уночі із військом, яке дав йому Пушкар, до Диканьки, а з Диканьки вирушив у середу 27 січня на світанку. Він швидко напав на тих сербів за долиною Голтвою під Диканькою, як раз проти Рога Жукового Байраку – вони саме почали готувати собі обід – і розгромив їх усіх до решти…” 
Було вбито близько 300 чоловік, решта відійшла до Миргорода. З тієї пори поле козацької січі біля Диканьки стало називатись Сербинським, і виросла на ньому велика козацька братська могила.
Щоб придушити заколот, гетьман Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши до них 40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм. В облогу була взята Полтава, біля якої два тижні велися бої. 15 травня 1658 року бунтівників розбили. З їхнього боку полягло 15 тисяч вояків, серед них і Мартин Пушкар. Якова Барабаша повісили. Полтава була спалена. Татари захопили багато людей у неволю. Запорожці втекли під захист московського війська.
Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, запалав вогонь козацьких чвар та незгод, що врешті-решт призвів до втрати незалежності гетьманської держави. 
Неля Гордівська, провідний екскурсовод історико-краєзнавчого музею імені Д.М.Гармаша.