Опубліковано: 9 серпня 2019 р.
Тільки родина, як зірка єдина,
твій порятунок – надійний причал
Як дивно і загадково складаються людські долі! Хтось шукає свою за тридев’ять земель, витрачаючи багато часу й зусиль, а когось вона, лагідна й усміхнена, чекає на сусідній вулиці. Приголубить, любов земну подарує, пошле звичайні людські радощі, гарних діточок... Це – прелюдія до розповіді про молоду родину Миколи й Олени Макаревичів з Балясного, у якій зростають синочок і дві донечки. Батькам ще тільки тридцять і тридцять два роки відповідно, а старшій Лерочці 8 серпня вже дванадцять виповнюється, вона перейшла до сьомого класу, розумничка, відмінниця у навчанні і найперша мамина помічниця. І Дмитрику у жовтні десять, він, як і старша сестричка, любить математику і навчається на “відмінно”. Чотирирічна Юлечка відвідує місцевий дитсадок, до фотосесії ставиться без ентузіазму, на запитання відповідати не поспішає, копилить губку і готова розплакатися. Ситуацію рятує лише шоколадка й мамина обіцянка повести на батут. У малечі – інші пріоритети...
Обоє – і Микола Володимирович, й Олена Анатоліївна – з багатодітних сімей, тож для них це природно – пестити не одну доньку чи сина, а дарувати своє тепло одразу трьом.
А зустрілися Лена й Коля вперше ще підлітками на дискотеці. Як тільки закінчувалося навчання в школі, дівчинка на все літо їхала в Балясне до дідуся з бабусею. Стрункий, чорнявий Микола з порядної, роботящої родини одразу впав в око міській красуні. А через рік, коли Микола Макаревич закінчив школу, вони почали зустрічатися. Це було 1 липня 2004 року, саме цю дату подружжя вважає початком відліку їхнього родинного щастя. Вони разому уже п’ятнадцять років. У лютому 2007-го, будучи студентами, одружилися.
– Через кожні два тижні я їхала в Балясне до чоловіка, через наступні два – Коля до мене в Київ, – згадує жінка. – Тоді ще листи писали одне одному, вони й досі зберігаються, пачка назбиралася чималенька...
– А було з боку Колі палке освідчення, незвичайна пропозиція руки й серця? – надивившись телевізійних шоу і відеороликів в Інтернеті, як молодь “креативить”, допитуюся.
– У нас все просто, ми не любимо пишнот, – Олена Анатоліївна більш говірка, ніж глава сім’ї, який здебільшого усміхається і лише вносить певні уточнення в розмову. – Подарував троянду, обручку, сказав: “Виходь за мене заміж”. Побралися, а коли закінчувала другий курс, народилася Лера. На третій курс мені запропонували індивідуальний графік навчання. Жили в Колиних батьків, на час сесії їхала до Києва, брала із собою 8-річного Колиного брата Рому – няньчити Леру (на ручки до бабусі Валентини Миколаївни вона чомусь навідріз іти відмовлялася). Пізніше деякий час жили у моїх батьків у Славутичі, Коля – студент Полтавської аграрної академії – перейшов на заочне навчання, працював, я знову була при надії. У 2011 році остаточно переїхали до Балясного: чоловік вирішив допомагати своєму батькові, Володимиру Миколайовичу, вести фермерське господарство. Тут купили дім, поступово обживаємося. У мого Колі – золоті руки, він уміє все: щось зробити власноруч, відремонтувати будь-що!
...Як і багатьох українців, Оленчину родину чорним крилом накрила біда – аварія на ЧАЕС. Тато, Анатолій Петрович Нікішов, та його батьки жили в Прип’яті, працювали на атомній станції. Після чорнобильської трагедії їх евакуювали до Києва, наказавши взяти з собою речі на три дні. Три дні затягнулися... Згодом Нікішовим-старшим дали в столиці квартиру, Нікішов-молодший одружився. Оленчині батьки переїхали до новозбудованого міста енергетиків Славутича, дівчинці на той час було лише чотири місяці. Тут закінчила школу, вступила до Міжнародного науково-технічного університету ім. академіка Юрія Бугая (м. Київ), який закінчила з червоним дипломом. І двоє маленьких дітей тому не завадили!
Три останні роки стали справжнім випробуванням для Олени Анатоліївни. У тата – ліквідатора, який до останнього трудився на Чорнобильській АЕС, як свого часу і в його батька, стався інфаркт, йому було лише п’ятдесят один рік. Два роки тому не стало бабусі, Катерини Мефодіївни Коваленко. А третього травня назавжди попрощалися з дідусем Володимиром Миколайовичем Коваленком. За три роки – три похорони! Мама, Лариса Миколаївна, з молодшою донькою Сашею зі Славутича переїхала до Балясного, в батьківську хату, тут господарюють.
Життя не стоїть на місці, воно продовжується, міняючи свої барви, чорна смуга у житті обов’язково змінюється білою. Олена Макаревич, юрист за освітою, працювала провідним спеціалістом Диканського районного управління юстиції, нині вона – державний реєстратор Балясненської сільської ради. Мріяла працювати за фахом, тож робота їй дуже подобається. Микола тимчасово не працює, але допомагає вести господарство, любить полювати. Хист до мисливства передався від дідуся, Миколи Макаревича, який був єгерем і в честь якого назвали старшого внука.
– Троє діток – це дуже важко? – цікавлюся.
– Ні! – в один голос відповідають молоді батьки.
Це ніби про них пісня Назарія Яремчука: “Родина, родина – від батька до сина, від матері доні добро передам...”. Тут і біди, й радощі діляться навпіл між чоловіком і дружиною, а дитячий щебіт, що наповнює оселю, додає снаги до життя. Як тут не згадати Івана Котляревського: “Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона”!
Валентина Діденко.
На фото автора: Олена й Микола Макаревичі з доньками Валерією і Юлією та сином Дімою.
На місті старого саду – молодий. І троянди з городиною
Учні Великобудищанської школи 70-90-х років добре пам’ятають, як навчальний рік починався у колгоспному садку обабіч траси на збиранні яблук: наввипередки відро за відром носили на машину, хто більше? З часом сад постарів і занепав, на його всохле гілля було боляче дивитися. Не по-господарськи! З ініціативи засновника ПАП “Диканське” Олександра Ващенка на площі 6 гектарів було закладено молодий сад із горіхів, яблунь, ожини, втілював ідею в життя агроном Сергій Колотило. Поряд посадили городину, щоб було з чого готувати обіди працівникам агропідприємства. І про красу подбали: вирішили із шипшини власноруч виростити троянди, минулого тижня провели її окулірування. Сподіваються мати “королеву саду” і для окультурення села, і на продаж.
Доглядають усе це працівниці ПАП “Диканське” Людмила Яковенко і Марина Ігумнова, допомагає й завгосп Олександр Очеретько (їх ви бачите на фото).
Валентина Діденко.
– Ми – класні! Ми – звичайні діти, але все ж особливі, бо пишемо лівою рукою, та це ж прикольно! – переконані Максим Курило, Настя Кучеряєва і Даша Говорова. Усі вони навчаються у Диканському НВК ім. М.В.Гоголя, за якихось 20 днів сядуть за парти 6-А класу, а нині – насолоджуються відпочинком на канікулах. У ранньому дитинстві декого з них намагалися навчити писати правою рукою їхні бабусі, але ні батьки, ні в школі до цього не вдаються, навпаки, за партою їм виділяють місце зліва, щоб не заважали своєму сусідові, а вдома створюють усі умови для нормальної роботи: купують відповідне канцелярське приладдя, звертають увагу на правильне освітлення і т.д. Можливо, хтось із них має особливі таланти чи здібності, бо видатних людей-шульгів і навіть геніїв у світі є багато. Час покаже!
Фото Світлани Воронянської.
Співвласники багатоквартирного будинку: живемо за новими законами
Нещодавно у нашій газеті було опубліковане звернення до власників квартир багатоповерхівок, у якому виконком селищної ради роз’яснює, за якими правилами згідно зі зміною законодавства відтепер здійснюватимуться послуги комбінатом комунальних підприємств. Але до редакції звертаються жителі селища з проханням доступніше пояснити, які кроки слід робити для початку, до кого звертатися?
Тож ми попросили начальника Диканського комбінату комунальних підприємств Віктора Терещенка, головного економіста Оксану Ощепкову, юрисконсульта Людмилу Штучку відповісти на кілька питань.
– Чому саме зараз виникла потреба оприлюднити це звернення?
– Така потреба насправді виникла не зараз, а ще 1 травня цього року, бо саме з того терміну втратили чинність норми, які регулювали надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій. Ми зараз по інерції ще, можна сказати, живемо по-старому, розуміючи, що потрібен перехідний період, щоб люди звикли до нововведень і сприйняли їх.
– А що ж змінилося у законодавстві?
– Для тих, хто має бажання перевірити особисто, можна знайти, приміром, в Інтернеті повний виклад Закону України “Про житлово-комунальні послуги” від 9.11.2018 року, статті 4, 5 Закону “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”. Там чітко й однозначно розписані усі правила взаємовідносин: жильці багатоквартирного будинку – виконавець послуги.
Для тих, хто не бажає читати нормативну базу, скажемо коротко: кожному про свою власність потрібно дбати самим. По суті, цей Закон проводить чітку лінію між правами і обов’язками споживачів послуг і комунальниками.
– То скільки ж квартир є приватною власністю?
– Майже всі, 99% квартир усіх багатоквартирних будинків (а їх у селищі 40) приватизовані жильцями.
– Але ж люди звикли, що раніше дрібні ремонти дахів, а також освітлення на вході чи в під’їздах лягали на плечі комунгоспу...
– Це було раніше, й чим швидше усі зрозуміють: якщо ви є співвласником будинку, де мешкаєте, то повинні вирішувати, хто його буде утримувати, на яких умовах, по якій ціні, тим краще. Зрозумійте, це не примхи диканських комунальників, а саме вимоги законодавства, ми змушені його виконувати.
– А оплату за послуги ви нараховуватимете?
– Звісно, ні, принцип такий: люди не платять за ті послуги, які комунальники їм не надають.
– Які послуги залишаються у вашому віданні?
– Ми надаємо послуги з водопостачання та водовідведення. Тут є багато проблем, зокрема, зношеність водопроводів, через що і в останні дні виникають пориви в системі водопостачання; зараз триває судовий процес, у якому ми доводимо економічну обгрунованість нових тарифів... Але це – тема окремої розмови.
– А вивезення сміття?
– З 1 жовтня поводження з побутовими відходами, простіше – вивезення сміття з багатоквартирної забудови – буде окремою комунальною послугою. 26 серпня у селищній раді відбудеться конкурс на визначення виконавця з вивезення побутових відходів, на який ми подаємо заявку. Певно, багато претендентів не буде, якщо комунгосп отримає статус виконавця, то ми продовжимо й надалі сміття вивозити спецавтомобілем, і для людей нічого не зміниться, окрім того, що вартість розраховуватиметься на кожну особу, яка проживає в квартирі. Вартість – 12.91 грн на мешканця багатокартирної забудови і 13.23 – жителів приватного сектору.
– Хіба цією послугою можуть скористатися й ті, хто мешкають у власних будинках?
– Так, і зараз декілька осіб, яким зручно виносити сміття до майданчика, де зупиняється спецавтомобіль, бо живуть поруч, уклали договір, за яким і оплачують вивіз сміття. Але відтепер комунальники не будуть забирати ті великі купи, які часто височіють біля тротуарів поряд з багатоповерхівками, куди виносять будівельні відходи, гілки дерев, бур’яни, солому, побутові й харчові відходи... Для вивозу такого “добра” треба буде замовляти трактор з причепом і оплачувати цю послугу.
– А що буде з освітленням під’їздів?
– Знову ж таки, це – справа самих співвласників будинку, бо їм же його й оплачувати.
– Тобто все лягає на плечі тих, хто живе у квартирах? Але як це здійснити на практиці?
– Потрібно зібратися усім жильцям, вирішити, як жити далі, визначитися з однією з форм управління багатоквартирним будинком (усе це детально роз’яснено у згаданому вище зверненні на сторінках “Трудової слави” за 26 липня). Чи це буде ОСББ, чи управитель, чи самі співвласники управлятимуть – справа тільки за тим, що вирішать загальні збори (з протоколом їх проведення).
– Кажуть, що уже мешканці декількох будинків збиралися на сходку, але усім незрозуміло, з чого ж починати... Люди розгублені, хто їм має дати пояснення?
– Ми запрошуємо по детальну інформацію до комбінату комунальних підприємств, але за цей час до нас звернулося лише дві жінки. Байдужість? Пасивність? Чи думають, що “якось само вирішиться”? Ні, не вирішиться. Ми розміщуємо оголошення на вході до кожного будинку, пропонуємо: звертайтеся, наші спеціалісти готові прийти чи то вдень, чи ввечері, після роботи, на загальні збори, дати роз’яснення, що і як потрібно робити. Є приклади й у селищі, де в будинках самотужки справляються з побутовими проблемами, не чекаючи допомоги комунальників, можна почерпнути досвід у них. В інших селищах і містах теж знаходять шляхи, це можливо там, де не очікують з моря погоди, адже повернення до старої моделі вже не буде.
Розмову вела Світлана Воронянська.