Опубліковано: 4 травня 2018 р.
Господь дав серце полум’яне, що не скорилося біді
Як гарно і дружно квітують сади цьогоріч, як переможно палахкотять червоні тюльпани! Таким же прекрасним був травень 1945-го, коли скінчилася нарешті кровопролитна війна і запанував довгоочікуваний мир.
Цієї чудової пори у мальовничому куточку Диканщини – в селі Мала Рудка – зустрілися зі свідком майже всіх буремних подій ХХ століття, ветераном Другої світової війни Тетяною Андріївною Чорногор. Труднощі, як відомо, загартовують людину, роблять її не такою сприйнятливою до випробувань долі. На ґанку охайної сільської хати нас зустріла чепурна, усміхнена літня жінка, на вигляд значно молодша своїх 95 літ. Три місяці тому її забрала жити до себе племінниця Любов Марківна Литвиненко, до того часу Тетяна Андріївна жила у селі Лани сама і, незважаючи на солідний вік, повністю давала раду собі, городу, господарству.
Її молодша сестра, 90-річна Варвара Андріївна Оніпко, лише кілька днів не дожила до Великодня, коли вся велика родина вітала Тетяну Андріївну з її поважним ювілеєм. Немає вже серед живих і середньої сестри Віри Андріївни Кулибаби, і наймолодшого брата Луки Андрійовича Плескача, і нікого з її ровесників. Вона одна топче ряст на білому світі, радіє сонечку й теплому ставленню до себе племінників, з нетерпінням чекає звісточок від любимого внука Толі, військового, полковника у відставці, якого ще в молодості доля занесла до Москви, і тепер він уже п’ять років не може приїхати в Україну, щоб провідати рідних.
... Як і в багатьох людей того покоління, життя Тетяни Андріївни було непростим. Народилася 1923 року в с. Лани у співучій хліборобській родині Плескачів. Змалечку була закохана в пісні, що всюди супроводжували нелегке життя селян. Оскільки була найстаршою серед чотирьох дітей, то мама з татом залишали її в хаті за хазяйку, вона й пестила-голубила сестричок Варю та Віруню, зовсім малесенького Луку, була їм і за мамку, і за няньку. З гарними оцінками закінчила Великорудківську семирічку, люди радили батькам віддати Тетянку до міста, аби та вчилася далі. Отож і вивчилася на медсестру, аж тут – війна! Разом з іншими дівчатами її забрали на фронт, але дорогою німці розбомбили їхній ешелон, що робити далі – скерувати було нікому, тож з-під Крюкова додому поверталися пішки. Уже в Полтаві голодна, знесилена, вночі впала у глибокий протитанковий окоп, що вів від психлікарні до аеродрому. Хтозна, як би вибралася звідти, та, на щастя, трапилася знайома, тітка Онисія, вона нагодувала, скупала, провела і показала дорогу на Середівку (так до війни Лани називалися).
А в селі лютували німці та їхні прихвосні – поліцаї. Хлопців та дівчат партіями забирали до Німеччини на каторжні роботи. Один знайомий поліцай постійно попереджав сім’ю, коли буде відправка, Таня тікала або в ліс, або в поле, або в місто до дядька й переховувалася там. За це й поплатилася: спіймавши, її добряче відшмагали батогом і таки доправили до клубу в Диканьку. Але й звідти бідова дівчина вистрибнула через вікно, добрі люди допомогли сховатися, і знову Таня Плескач – удома, на волі.
У війну вийшла заміж (казали: заміжніх не братимуть до Німеччини) за гарного хлопця Івана Чорногора, була при надії, коли його забрали в армію, пізніше народився син Петро. Ось уже й війна скінчилася, уже й батько прийшов з війни, а її милого все немає.
– Прийшов спочатку не до мене, а до своєї сестри, – пояснює причину образи на чоловіка. – Через кілька днів зустрілися, він запропонував виїхати до Львова. А в мене в Ланах своя хата, навколо так гарно! Я й відмовилася, Іван поїхав сам, на тому й скінчилися наші стосунки. Знову вийшла заміж, але через шістнадцять років мій Микола помер, так з 1975 року і живу сама.
– Син Петя виріс гарним, слухняним: закінчив школу, відбув армію, одружився з гарною дівчиною зі Степанівки, жив і працював водієм у Полтаві, – з гордістю розповідає Тетяна Андріївна. – А потім сталася ота аварія на Чорнобильській АЕС, Петя був її ліквідатором, повернувся додому і через рік помер. У нього було хворе серце, й від отриманої дози радіації чи перенапруги воно не витримало, – журиться жінка, втративши єдиного сина, якому було лише 44 роки.
Горе материнської втрати не вибило жінки із колії. Жила в труді, у клопотах про хліб насущний, у турботах про внуків, сестер з братом та їхні родини, працювала ланковою, на молочно-товарній фермі. Десять років тому помер і внук Саша, завдавши ще одної незагойної рани її серцю.
Та нашій тіточці Тетяні Господь дав серце полум’яне,
Що не скорилося біді. Вона завжди була в труді,
І в горі, й в радості співала і нас, як рідних, зустрічала, –
це рядочки з поеми про любиму тітоньку, яку написали її рідні до ювілею. І в цьому – причина її довголіття.
Від’їжджаючи, домовилися, що зустрінемося з нагоди столітнього ювілею цієї мудрої, щедрої, доброї жінки. До зустрічі, Тетяно Андріївно!
Валентина Діденко. Фото автора.
Чорнобилем постукала у вікна страшна біда
Тридцять дві весни відділяє нас від катастрофи планетарного масштабу, яка ніколи не зітреться з людської історії, – вибуху на ЧАЕС. З 1986 року у життя мільйонів людей увійшли слова “радіація”, “зона”, “ліквідатор”. Ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС не думали про звання та нагороди, а ціною власного життя та здоров’я захистили людство від ядерного вогню.
З нагоди 32-ї річниці Чорнобильської трагедії біля пам’ятного знака “Героям-чорнобильцям Диканщини” відбувся мітинг за участю ліквідаторів аварії, представників районної влади і громадськості, учнів Диканської ЗОШ І-ІІІ ст.
Зі словами вдячності за проявлені мужність і героїзм до чорнобильців звернулися голова райдержадміністрації Володимир Шкарбань, голова районної ради Станіслав Муха, Диканський селищний голова Валерій Товстій, заступник військового комісара Диканського райвійськкомату Віталій Михно (останній вручив пам’ятну медаль “Захиснику Вітчизни” ліквідатору аварії на ЧАЕС Леонідові Кочерзі), голова районної громадської організації “Союз Чорнобиль” Валентина Радченко.
Пам’ять полеглих ушанували хвилиною мовчання.
– Лакмусовим папірцем, що визначає міцність держави, є її ставлення до своїх героїв, – зазначила у своєму виступі вдова учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Анатолія Різника Леся Різник. Вона звернулася до присутніх із закликом берегти Україну, дбати про неї, не шукаючи чогось іншого по чужих світах, завжди пам’ятати про Чорнобильську трагедію і про людей, які захистили світ від атомного лиха, шанувати сучасних героїв, які боронять цілісність нашої держави на сході.
– Ми працювали не за страх, а за совість, – наголосив у своєму виступі ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС Петро Каплун, висловивши своє невдоволення утиском “чорнобильського” законодавства на рівні держави.
Вели мітинг працівники районного будинку культури Олена Гандзюк, Сергій Іванов, тематичні пісні прозвучали у виконанні Аліни Домненко та гурту “Престиж”.
А під кінець мітингу пам’ятний знак увінчався живими квітами – яскравими тюльпанами й ніжними нарцисами, що ніби спеціально розквітнули до цієї дати, червоними гвоздиками (їх щорічно надає приватний підприємець Наталія Запішня).
Прибрали, причепурили сквер, облаштували пам’ятні знаки Олексій Маслій, Анатолій Яремченко, Олексій Яресько, Віталій Кулибаба, Микола Олексієнко, Володимир Тютюнник, Леся Різник, Наталія Тімофєєва. Валентина Радченко подякувала їм, а також керівництву району, організаторам мітингу, усім, хто тісно співпрацює з ДГО “Союз Чорнобиль”.
Валентина Діденко.
Фото автора.
Особливу увагу – якості
На полях Диканщини тривають весняно-польові роботи. Як проходить ця кампанія у СТОВ “Андріївка", розповідає директор товариства Павло Мороз:
– Веснування цьогоріч складне, так склалися погодні умови, що в поле ми виїхали на 3 тижні пізніше, ніж зазвичай. А отож, як тільки стало можливим, не гаючи часу, вся техніка рушила в поле.
На сьогодні господарство завершило посів ранніх. Посіяли ячмінь та підсіяли його багаторічними травами.
Уже з’явилися дружні сходи соняшнику. В інтенсивному ритмі ведемо посів кукурудзи, ці роботи плануємо завершити до 5 травня. А до 10 травня поставили завдання впоратися і з пізніми культурами – соєю та суданкою.
Особливу увагу приділяємо якості, прагнемо всі роботи виконувати відповідно до агротехнічних вимог. Закупили для посіву високоякісне насіння, застосовуємо лише оргигінальні якісні засоби захисту рослин та міндобрива – у все це вкладено великі кошти. Зараз доля врожаю залежить від роботи спеціалістів і механізаторів. Як я вже говорив, на посівній головна вимога – якість, якість і ще раз якість.
У господарстві нині складний фінансовий стан, але посівну необхідно провести у стислі строки, тож вимушені були взяти кредит і придбати сучасну імпортну сівалку для просапних культур. Тепер просапні на андріївських полях сіють три агрегати.
На фото Світлани Глушко: вгорі ліворуч – бригадир тракторної бригади Сергій Литовченко, водій Олексій Городницький, тракторист Василь Калюжний, директор СТОВ “Андріївка” Павло Мороз; вгорі праворуч – тракторист Володимир Жаботинський; внизу –
головний агроном Іван Авраменко, водій Олександр Петренко, сівальник Андрій Токар, тракторист Володимир Луценко, сівальник Дмитро Сухін.
Зігріває підопічних теплом і увагою
Праця соціального робітника – не з легких, адже одночасно треба бути і доглядальницею, і прибиральницею, і психологом, мати неабияку витримку і фізичне здоров’я. Та Любов Ковтун цією роботою дорожить і віддається їй сповна, добре знає всі потреби, смаки й уподобання своїх підопічних, ставиться до них з належною повагою, ніби донька до власних батьків. Тож одинокі престарілі жителі Писарівщини, інваліди завжди з нетерпінням виглядають свою Любу, яка й продукти принесе, і сільськими новинами поділиться, допоможе город посадити чи в хаті прибрати, за потреби миє, стриже... Не цурається ніякої роботи.
– Напиши про Любу, вона того варта, – зауважила якось її сусідка, Тетяна Іванівна Олефір. – До поминальних днів на сільському цвинтарі вона прибрала до сорока могил! У багатьох людей вже немає сил і здоров’я, аби виконати цей святий обов’язок, тож і просять допомоги у соціального робітника.
За освітою Любов Валентинівна – агроном-організатор, свого часу разом з майбутнім чоловіком Борисом Ковтуном закінчили Полтавський аграрний технікум керівних кадрів і приїхали до рідної жінці Писарівщини в пошуках роботи. Працювали майстрами виробничого навчання в СПТУ №51, якийсь час жили на Чорнухинщині, звідки родом чоловік. Але Писарівщина з її магічною неперевершеною красою й особливою аурою покликала до себе, повернулися сюди й більше не шукали інших світів.
– У липні буде 11 років, відколи обслуговую людей, що потребують сторонньої допомоги. Цю роботу запропонувала Люда Рибась, яка доглядала стареньких до мене, – згадує Люба. – Спочатку було дуже важко, адже на руках – двоє малих дітей, до того ж тримали чимале господарство: корова, кури, індики, порося. З часом, як у нас кажуть, втяглася, Віталій і Женя виросли, господарство поменшало.
На роботі серед звичайних буденних клопотів трапляються й есктраординарні, а подекуди й курйозні випадки. Як-от нещодавно, коли довелося рятувати від повені підопічного Дмитра Скрипника. Живе чоловік біля самісінької Ворскли, перед Паскою рівень води у річці почав підніматися. “Не переживай, – заспокоїли сусіди, – ніякої катастрофи не буде”. А на другий день після Великодня – рятуйте, люди добрі! – хлинула “чужа” вода, кажуть, з Росії.
– Вчора Діма надворі нібито ходив, а сьогодні щось не видно, – поклопоталася листоноша Наталія Хмелик.
Любов Валентинівна прожогом кинулася на Млини (так називається у Писарівщині куток біля річки) рятувати Дмитра Григоровича. Навколо хати – невеличкий острівець, який ось-ось затопить вода. Почала збирати чоловіка, у якого проблеми з ногами, до “евакуації” на “велику землю”. У сусідів знайшла щось схоже на човен, виготовлений з крила літака. Повантажила нехитрі пожитки: консервацію, телевізор, картоплю, одяг. Почала ловити четвероногих улюбленців – кота Катю (і таке в кошачих історіях буває!), який з переляку втік за хату, його родичів Мурзика, Марсика і Пушка, запхнула їх у мішок. Останнім на допотопний “Титанік” потрапив Дмитро з милицями.
– Ви плавати вмієте? – перепитала на всяк випадок.
– Ні! – відчеканив той.
– Тоді сидіть і не дихайте!
Попливли. Картина “Дід Мазай і зайці”! Тим ковчегом якось рулить Люба, розпашіла від хвилювання і страху. Під самісіньким городом, куди-таки допливли, вискочила з човна, самотужки підтягла його до суші, вивантажила побілілого від страху чоловіка, усі бебехи: одяг, картоплю, телевізор, консервацію, котяче сімейство... Телефон впав у воду, покликати когось на допомогу – ніяк. Трапилися якісь люди, які приїхали подивитися, як Ворскла вийшла з берегів. Вони й допомогли перевезти інваліда І групи з пожитками до його старенької батьківської хати в іншому кутку села.
От тобі й Люба Ковтун – чим не професійний рятувальник? Сміючись над комічністю ситуації, я спробувала поставити себе на її місце. Стало не до сміху... Згадалося некрасовське “коня на скаку остановит, в горящую избу войдет”.
На таких-от самовідданих жінках тримається родина, господарство, у цілому наше українське село.
Валентина Діденко. Фото автора.