Диканська районна газета "Трудова  слава"

 Коли ж, утомившись, через годинку зайшли до хати, остовпіли: з дитячої кімнати повалив густий чорний дим. Кинулися рятувати малят, викликали місцевого фельдшера, швидку допомогу з Диканьки. Соня ще нібито подавала ознаки життя: у неї зіниці реагували на світло. Проте вижити не змогла і вона... Боженьку, за віщо? Жінка давно хотіла мати велику дружну сім’ю, була дбайливою мамою, ховала сірники від дітей, електроприлади. І досі збагнути не може, як кип’ятильник виявився ввімкненим у розетку, що й призвело до тління та сильного задимлення будинку. Як із цим жити далі? 
– Щоб "не зірвало даху", вирішила піти на трирічну військову службу за контрактом, на передову, у самісіньке пекло, – сумно констатує Євгенія Назарова. Маленька, худенька, зовсім дівчинка, але з таким проникливим поглядом людини, що пережила величезну особисту трагедію і смерті бойових побратимів, втратила власне здоров’я. 
– Навесні 2016-го, освоївши ази військової професії радіотелефоніста в навчально-тренувальному центрі військ зв’язку, відправилася в зону АТО. При розподілі мені говорили, що буду в Костянтинівці (це українська територія, до лінії зіткнення кілометрів сімдесят). Але прагнула туди, де найбільш небезпечно. Не знаючи, що робити зі мною, повели спочатку в штаб, тоді – до медиків... Опинившись у Троїцькому, на контрольно-спостережному пункті від хвилювання запалила цигарку. Це ледь не коштувало мені життя: товариш миттєво зреагував на ситуацію, збив з ніг, і снайперська куля, просвистівши над головою, пролетіла мимо. Зате я раз і назавжди кинула палити...  
У перший же день потрапила під обстріл з великокаліберної зброї. Мені не встигли видати ні бронежилета, ні каски, ні автомата. Усім було не до мене, тільки через деякий час командир запитав: "А що ця дитина тут робить? У куток забилася, вся зелена від страху...". Від того бойового хрещення перед очима й досі метелики літають. Але кожною клітинкою свого тіла відчула, як страшно вмирати, зрозуміла, що я до цього не готова. Проте час від часу "клинило". Пробувала ходити по мінному полю, бувало, товариші забирали в мене боєприпаси. Про те, що сталося вдома, не розповідала, знали про трагедію лише троє найближчих мені людей. 
І почалося військове життя по бліндажах і окопах в складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Як і хотіла, потрапила на першу лінію, до "нуля" – триста метрів. Ми чули, про що говорять на тій стороні, вони чули нас. Бувало, не стримувалися й перекидалися "люб’язностями". Ворожі кулі долітали запросто, адже відстань її активної дії – 300 метрів. Зав’язалася дружба з медиком Любою Командир: мені – 27, дівчині – 18.
А в цей час чоловіка, що залишився в Диканьці, почали тролити товариші: "Що ж ти за мужчина, коли жінка воює, а ти вдома сидиш?!" 
– Женю, візьми в частині відношення, щоб служити разом із тобою, – не витримавши, попросив Олексій дружину. Взяла, коли їхала у відпустку, привезла документ особисто, тепер Олексій Назаров – на "нулі", на лінії зіткнення.
– У Троїцькому жили в покинутій господарями хаті, а поряд, у сусідньому будинку, – "сепар". Так він на ворожу сторону як на роботу ходив. Здасть наші позиції, нас з того боку обстріляють – чоловік додому вертається. А одного разу, схибивши, рознесли його хату, міна неподалік від мене розірвалася. Дзвенить та й дзвенить у вухах, не звертаю на те уваги. Коли біль стає нестерпним, я – до Люби: "Дай щось від голови!" Вип’ю таблетку – полегшає, а згодом стала втрачати слух, погіршився зір. 
До того ж Євгенія сильно застудилася, лікувалася в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І.Мечникова, згодом – у Харківському госпіталі. Тут і відкрилася Женина таємниця: жінка при надії, притому вже на сьомому місяці. Кілька діб була непритомна, на штучній вентиляції легень, вся в катетерах: рятували маму і її майбутню дитинку. Коли після госпіталю геть знесилена таки вийшла на плац, у командира від її заокругленого животика ледь мову не відібрало: "А чого ж ви не сказали, що вагітні? І куди дивилися наші медики?"
Жені запропонували призупинити контракт, вона приїхала до мами в Диканьку. А 12 червня минулого року в першій Полтавській міській лікарні на світ Божий з’явилася її крихітка, її намистинка, її найбільша втіха і радість – донечка Антоніна. Але й тут не минулося без проблем. Строга лікарка суворо дивилася на породіллю: "Що сталося, що пологи – п’яті, а дитинка – лише друга?" І навідріз відмовилася віддавати її молодій мамі, пообіцявши звернутися в органи опіки, щоб ті позбавили її батьківських прав. Обурена такою несправедливістю, Женя наполегливо стала на захист своїх прав, звернувшись до київської прокуратури, місії ОБСЄ і ТСН. Після цього інциденту перед нею вибачилися високопосадовці.
– Мене навіть війна не засудила, а яке право на це має лікар, інші люди? – емоційно резюмує Євгенія Геннадіївна.
Батькові з нагоди народження донечки дали місячну відпустку, він не міг натішитися Тонечкою. У планах мами – підростити дитину і піти служити далі. "Мені на війні комфортніше, там всі однакові, живуть за принципом один за всіх і всі за одного", – пояснює мотив такого рішення Євгенія Назарова. – Коли йде обстріл, то задіяні всі, кожен готовий захистити й підставити своє плече". 
На жаль, у цивільному Жениному житті все далеко не так, вона обурюється багатьма речами. Потребує ремонту пошкоджений будинок у Байраці, а в кредиті їй відмовили. Після численних клопотань виділили допомогу з бюджету на встановлення пластикових вікон, але вона мізерна. Згідно із законодавством для учасників бойових дій передбачений безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, а також автобусами приміських і міжміських маршрутів незалежно від відстані та місця проживання, але в нас чомусь ця пільга не діє, за проїзд Диканькою і до Полтави доводиться платити. Євгенія проходить інтенсивне лікування, до обласного центру доводиться їздити часто, і влітає це в копієчку! А ще майже непідйомна плата за газ!
– У черзі до лікаря можеш хоч до смерті стояти, і ніхто тебе не пропустить. Особливо ж обурює, коли посадовці на своїх робочих місцях або пересічні громадяни цинічно заявляють: "Ми вас туди не посилали!" або "Ви ж за це гроші отримуєте!" Ми не заслуговуємо, щоб нас обличчям в болото тикали, у кожного з АТОвців нервова система і так підірвана...  
Гнівить, що чоловіки, хлопці намагаються уникнути служби, і на захист України змушені ставати жінки. А ми ж повинні біля колиски стояти, не премудрості військові вивчати...  
– Хто реально підтримує і словом, і ділом, і матеріально – це волонтери: харківські, львівські, і звичайно ж, наші,  диканські, а також хлопці-АТОвці на чолі з Євгенієм Танасійчуком, – від згадки про людей з добрим серцем і активною життєвою позицією Жениним обличчям пробігає легка тінь усмішки. – Щиро вдячна їм за це. 
Женя говорить і, здається, не може наговоритися, у її словах – і біль, і туга, і загострене почуття справедливості, і патріотизм, і материнська відповідальність. Підростає старший син Міша, як виростити його справжнім чоловіком? Як підняти на ноги крихітку Тоню? Що робити, щоб урешті-решт припинилася війна, щоб Україна жила заможно й щасливо? І щоб люди були чесними, добрими і рівними в правах? Бережи Господь цю молоду жінку, яка зазнала стільки горя, її діточок, нашу стражденну Україну і всіх, хто став на її захист!
Валентина Діденко.
Фото з особистого архіву Євгенії Назарової (Євгенія – ліворуч).