Опубліковано: 13 липня 2018 р..
Сучасні диканські Вакули
“Талант – то крапля здібностей і море праці”, – цей влучний вислів належить відомому українському письменникові Григору Тютюннику. А ще кажуть, що талант завжди родом із дитинства. І що кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте.
У рамках фестивалю гончарства, що проходив з 25 по 30 червня в селищі Опішні, відбувся і VІІІ ковальський фестиваль “ВакулаФест – ХХІ”. Серед восьми його учасників – професійних ковалів з Полтавщини, Київщини та м. Львова – був і Костянтин Юрченко з Диканьки, який уміло впорався із заданою темою, викувавши декоративний ліхтар “Полум’яна рута”, та повернувся додому зі спеціальною відзнакою журі. Це і стало приводом для нашої зустрічі і розмови про ковальське мистецтво, до якого в Кості та його брата Дмитра виявився неабиякий хист.
За освітою обидва брати – педагоги: Діма закінчив історичний факультет Полтавського національного педуніверситету ім. В.Г.Короленка, Костя – факультет технологій і дизайну.
На моє запитання: “Хто з вас старший?” хлопці дружно показують один на одного. Виявляється, за віком на два роки старший Дмитро, але за досвідом у ковальстві – Костя.
– Якось на лекції з декоративно-прикладного мистецтва я побився з одногрупниками об заклад, що виготую троянду із металу, – розповідає про початок свого захоплення Костя. – На той час в мене не було ні матеріалу, ні інструментів, ні навичок. Взявся за вивчення традиційної обробки металу, шукав потрібну інформацію у фаховій літературі, в Інтернеті. З допомогою підручних інструментів – зубила, молотка, напилка, ножиць по металу – за тиждень і “виростив” обіцяну троянду. Свій перший слюсарний виріб залишив собі на пам’ять, поклавши на поличку в майстерні.
До речі, про майстерню. Вся зарплата, яку отримував упродовж двох з половиною років Дмитро, плюс Костина стипендія за цей час ішли виключно на її обладнання.
Побачили одногрупники цей витвір – сподобалося, почав робити троянди на замовлення. Особливим піком популярності цей подарунок став на День святого Валентина.
– Діма, дивись лишень, це ж прибуткова справа! – окрилений першим успіхом, Костя напівжартома-напівсерйозно запропонував братові долучитися до родинного “бізнесу” (прибутку на той час це хобі не давало, а витрати були чималі, тож металеві квіти, лозу, листя та грона винограду виготовляли в основному для себе).
Під час навчання Костя влаштувався у кузню одного з приватних підприємців у Полтаві, тут працював і набував досвіду, познайомився з іншими ковалями. Більше інформації брати Юрченки черпали з відеоуроків в Інтернеті, при виготовленні металевих конструкцій почали застосовувати зварювальний апарат.
– Чехи, приміром, традиційно працюють у старій ковальській техніці, без зварювання. Це круто і дуже дорого ціниться! – діляться теоретичними напрацюваннями хлопці. – Всі з’єднання – на заклепках, при виготовленні відбувається багато нагрівань, охолоджень, витягувань кінців...
Після 4-місячного стажування в кузні з допомогою Дмитра Костя почав робити ковані речі для себе, для своїх знайомих.
Учительська професія, як відомо, не хлібна, тож довелося обирати щось інше. Нині Костянтин працює електрогазозварювальником на щойно відкритому Яреськівському елеваторі, Дмитро подався до Польщі: працював оператором ротаційної машини з виготовлення пластикових виробів на Jelenia Plast у містечку Коварі і перекладачем, зараз – оператором машини з числовим програмним управлінням у місті Любань. Підкреслюють: ковальство – це хобі, яким займаються, коли є час.
*********************************************
... Сидимо в затишній кухні на красивих кованих стільцях. На відреставровані ікони хлопці виготовили ошатну оправу. Ще в будинку є рамка для дзеркала і підставка для взуття, декоративний камін, декор для кімнат, біля дому – підставка для квітів, над входом – козирок. Тож приказка “Чоботар – без чобіт” – не про цих майстровитих хлопців. А в Диканьці біля магазину “Сервіспродукт” – ретровелосипед, виготовлений Костею і Дмитром Юрченками. Із захопенням гортаю каталог їхніх робіт. Чого тут тільки немає! Крім уже переліченого, рамки для фото, картин, сувеніри, підсвічники, ворота, хвіртки, решітки для вікон, люстри, світильники, ліхтарі... Усе виготовлено в різних стилях: модерн, класика, лофт, мінімалізм.
– Переходимо на традиційне гаряче кування, – діляться виробничими секретами хлопці.
Допустили і в “святая святих” – майстерню з горном і наковальнею та акуратно викладеним інструментом. Тут віднайшлися й справжні витвори ковальського мистецтва: викований Герб України з мечем і мальвами, панно “Кобза” (на фото).
– Ще під час навчання у 2012 році долучилися до соціального проекту – облаштування куточка козацької слави біля Диканського історико-краєзнавчого музею. Камінь – із дзвіниці Свято-Троїцької церкви (ХVІІІ ст.), з нього ніби виростають виготовлені нами троянди, поруч – написи “Диканька” і “1658” – рік першої письмової згадки про неї, лавочки і смітнички. Яким же було наше обурення, коли у першу ж ніч все це було вщент розтрощено! Довелося реставрувати власним коштом. Символічно, що саме нас запросили до участі в цьому проекті, адже фундатор краєзнавчого руху на Диканщині Тимофій Андрійович Перцюк – наш прадід! Тож для нас це була справа честі.
Роботи братів Юрченків запримітили, вони взяли участь у пересувній виставці художніх творів козацьких майстрів (виставка відбулася в Диканьці на День Незалежності України у 2016 році). Хлопці з вдячністю згадують майстра декоративно-прикладного мистецтва Володимира Полапу, сніцара Сергія Дяченка, які допомогли підготуватися до цієї виставки. Згодом були виставки у Нових Санжарах і в Полтавській обласній гімназії-інтернаті для обдарованих дітей ім. А.С.Макаренка в
с. Ковалівка, в обласній бібліотеці ім. І.П.Котляревського.
З теплотою в голосі розповідають про батьків, Анатолія Михайловича і Валентину Володимирівну, які підтримували морально і матеріально. Вони затверджували роботи, підказували, що треба поправити, вносили конструктивну критику. На все життя запам’яталися мамині слова: “Робіть так, як це робили добрі люди”. Не стояла осторонь і сестричка Алла. Приміром, під час виготовлення того ж таки куточка козацької слави розфарбовувала лавочки, написи.
Ось такі вони, сучасні диканські Вакули, – умілі, роботящі, з фантазією, які цінують народні традиції і майстерно продовжують їх.
Валентина Діденко. Фото автора.
У Байраці відзначили День села
Минулої суботи в щойно відремонтованому приміщенні сільського будинку культури с. Байрак відбувся День села. Ведучі Любов Базилюк і Тамара Вінтоняк розпочали свято з величавих та чарівних слів про наше село. Голова райдержадміністрації Володимир Шкарбань побажав усім мирного неба, всього найкращого кожній родині, зазначивши, що в Байраці проживають щирі та трудолюбиві люди, вручив грамоти працівникам освіти і медицини.
Зі словами привітань виступила голова ради ветеранів Лідія Павленко. Секретар сільської ради Світлана Туркот поінформувала про роботи з благоустрою села: ремонти будинку культури, приміщення сільської ради, ремонт доріг та вручила подяки жителям села за допомогу у їх проведенні. Привітали Олену Токар, матір дев’ятьох дітей, якій Указом Президента України присвоєно почесне звання “Мати-героїня”.
Цьогоріч День села було приурочено галузі освіти та медицини. Згадали всіх учителів та працівників Байрацької школи, працівників Байрацького ФАПу, відзначили їх за багаторічну працю.
Звучали слова подяки воїнам АТО. Вшанували найстарших жителів сільської ради, яким за 90 років. Не забули і про найменших (цього року народилося четверо діток: один хлопчик і три дівчинки). Їм усім, а також іменинниці Тетяні Бондур були вручені подарунки.
Відзначили і сімейні пари, які відсвяткували річниці своїх весіль. Під музичне вітання вони згадали свій перший весільний вальс.
Музичні вітання для всіх лунали від ансамблю “Байрачанка”, Максима Вінтоняка, гурту “Веселка”, Ольги Калюжної, Тамари Вінтоняк, Ірини Зінченко. Привітали всіх присутніх на святі найменші жителі – вихованці дитсадка “Подоляночка”. Всіх артистів байрачани щедро нагороджували оплесками.
Присутніх пригощали запашним короваєм.
Після урочистої частини відбувся святковий концерт гурту “Діти Фристайла”. Всі залишилися задоволені. Про "смачний" відпочинок подбали приватні підприємці. А працівники їдальні ПАФ “Подоляка” приготували кашу, якою могли посмакувати всі охочі. Закінчилося свято дискотекою під живу музику гурту “Сан Пілс”.
Усі готувалися до цього свята. Про веселе дозвілля подбали директор будинку культури Тамара Вінтоняк та завідувач сільської бібліотеки Любов Базилюк, які приготували змістовний сценарій. Матеріальну допомогу у проведенні свята надали директор ПАФ “Подоляка” Олександр Подоляка, депутат районної ради Олексій Говтвяниця, приватні підприємці Володимир Дідусенко, Олег Васін, Юрій Юхименко, фермери Олександр Савченко, Михайло та Андрій Остапчуки.
Олена Кулибаба, спеціаліст ІІ категорії Байрацької сільської ради.
Фото Марини Кикоть.
“Печерний вузол” Диканщини розв’язано?
Дві статті, опубліковані в попередніх номерах “Трудової слави”, було написано для підготовки читачів до фінальної в тріаді публікації. Присвячую її пам’яті двох незабутніх диканців Василя Скорика та Василя Кішика, моїх товаришів, палких дослідників історії Диканщини, котрі постійно дискутували між собою щодо лісових печер очно та заочно, а я досить часто виступав слухачем і арбітром у їхніх дискусіях.
Лісові печери відіграли важливу роль і в моїй науковій біографії. Саме їм присвячена моя перша публікація, написана 18-літнім понад 20 років тому, ще студентом. Коротенька замітка в “Трудовій славі” “Знову про печери” зробила своєрідний поворот в уявленнях про здавна відомі місцевим мешканцям споруди. Її гідно оцінили вищезгадані диканькознавці та підтвердили розкопки 2005 року. Щоправда, і після розкопок залишалося кілька важливих нерозв’язаних питань щодо історії існування обителі, про що свідчать ці печери. Лише нещодавно мною віднайдені відомості, оприлюднені в попередніх статтях, котрі, вважаю, дозволяють поставити крапки над "і” та створити науково обґрунтовану модель реконструкції їх літопису. Вважаю (хоча, сподіваюся, помиляюся), більше писемних джерел для окреслення перипетій, пов’язаних з заснуванням, розбудовою та занепадом скиту-монастиря в диканському лісі, віднайти не вдасться, а археологічні розкопки, котрі можуть прояснити ситуацію, не проводитимуться.
Внаслідок аналізу опублікованих наприкінці ХІХ століття відомостей і результатів розкопок було з’ясовано, що печери викопано для невеликого чоловічого скиту (жінкам вести печерне затворницьке життя заборонялося), на думку найавторитетнішого нині знавця монастирських печерних споруд України, керівника єдиних наукових розкопок пам’ятки Тимура Бобровського, у другій половині XVI століття. Перед цим на Полтавщині існувала лише одна обитель – Красногірський Гадяцький Миколаївський чоловічий монастир, заснований, за не збереженими донині, але відомими наприкінці ХІХ століття джерелами, за 6 верст від Гадяча 1442 року православними втікачами від переслідувань католиків із західних регіонів України. Згодом, очевидно в XVII столітті, неподалік від обителі виникло поселення з назвою Будища (нині – село Малі Будища Гадяцького району). Монастир мав Преображенський (Спаський) скит, розташований біля села Великі Будища (нині – Гадяцький район, засноване 1625 року). На мою думку, паралелі з Диканщиною – очевидні.
У другій половині XVI століття, коли, найімовірніше, було засновано печерний скит у лісі біля сучасної Диканьки, ситуація в релігійному житті українців ускладнилася. Після Люблінської та Брестської уній православне духовенство було вимушене обороняти свої устої. У тому числі – не притаманне католицькому світові відлюдницьке печерне чернецтво. Не виключено, що саме втікачі від релігійного гніту й заснували перші келії на малозаселеній і разом з тим багатій на природні ресурси території, розташованій побіля важливого шляху, котрий поєднував правобережжя (де активно розвивалося запорізьке козацтво, зросла роль Черкас як своєрідного плацдарму в заселення козаками пониззя Дніпра) та лівобережжя Дніпра через переправу біля Переволочної. Відомо, що печерні монастирі на теренах України з давньоруських часів споруджувалися під впливом подвижників Києво-Печерської лаври. У тому числі – в близький за часом до заснування досліджуваної печерної обителі період першої третини XVII століття, коли відбувалася певна інтенсифікація печерного будівництва в Україні. Очевидно, як один із виявів закономірної реакції на релігійні утиски православного духовенства.
Невелика обитель (нині досліджено рештки чотирьох чи п’яти келій, ще одна, не досліджена, бо нині вхід до неї засипано, відома внаслідок георадарної зйомки) була пристанищем кількох монахів, які, викопавши для себе келії в лісі, звичайно, не лише молилися Богу, а й займалися різними видами господарства, щоб здобути собі харчі. Оскільки монастирі на той час були і одними з найбільших землевласників, вважаю вірогідним, що серед занять монахів чи їхніх світських помічників і в Гадяцькому, і в Диканському районах було видобування поташу. Він випалювався з дерев листяних порід у спеціальних спорудах – будах. Місця з залишками буд і було названо Будищами.
Але печерна обитель, очевидно, проіснувала недовго, про що свідчать результати археологічних розкопок, завдяки котрим з’ясовано, що печери тривалий час були порожніми, внаслідок чого на їхній підлозі утворився шар намулу, а стіни і склепіння почали обвалюватися.
Близько кінця XVII століття окремі печери комплексу було розчищено та пов’язано комунікаційними галереями, на слушну думку Тимура Бобровського – з метою зручності демонстрації прочанам-паломникам. Саме до цього часу, очевидно, відноситься дата на стінці комунікаційної галереї “1680”. Причиною відновлення зацікавлення цим комплексом, вважаємо, є потрапляння землі з печерами у власність Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, а з 1672 року – створення на його місці дівочого скиту. Відомо, що дівоча обитель у лісі була скитом недовго. Уже в документі 1679 року вона називається Великобудищанським дівочим монастирем з ігуменією Олександрою Жуковною. А 1687-го (за іншими даними – 1689 року) коштами Василя Леонтійовича Кочубея її перенесли ближче до Великих Будищ. Тобто розквіт наземного будівництва, залишки якого (недобудований вал і рештки наземної будівлі з кахляною піччю над одним з входів до підземних споруд) донині збереглися в лісі, припадає на 1670-1680-ті роки.
Інформація про перенесення монастиря тиражується в публікаціях, але жоден з дослідників не проаналізував його причин. Звичайно, можна ідеалістично стверджувати, що Кочубей керувався лише благими намірами. Але, знаючи про його тогочасну діяльність з загарбання праведними і неправедними шляхами земель у Диканьці і навколо неї, я сумніваюся в цьому. Більш імовірне таке пояснення цього акту. Як говорилося в попередній статті, наприкінці 1680-х років Василь Леонтійович отримав у володіння Диканьку. До цього вона належала спочатку Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю, а потім значна частина (якщо не всі) посполитих перейшли у власність Великобудищанського монастиря. Тобто, отримуючи Диканьку, Кочубей відбирав частину монастирської власності, очевидно, за згоди й сприяння впливового тестя та його сестри, ігумені Великобудищанської обителі. Як компенсацію за цей щедрий подарунок Василь Леонтійович переніс монастир за свій кошт та побудував для нього нову церкву Преображення Господнього. До речі, задокументовано, що саме таким мотивом керувався син Кочубея Василь, котрий в подяку за відбудову Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря після Полтавської баталії і добудову Хрестовоздвиженського собору отримав від обителі село Триби з усіма угіддями.
Таким чином, наявні на сьогодні джерела дозволяють зробити висновок, що чоловічий печерний скит біля Диканьки існував короткий період у другій половині XVI – на початку XVIІ століття. Наприкінці останнього він був відновлений як об’єкт паломництва внаслідок підпорядкування Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю та дівочому скиту і його наступникові – Великобудищанському монастирю. Тоді ж було викопано нову келію, упорядковано навколишню територію, споруджено наземну будівлю (очевидно, келії). Після перенесення обителі за кошти Василя Леонтійовича Кочубея ближче до Будищ печери скиту використовувалися як об’єкт паломництва чи просто відвідин, переховування в часи військової загрози та, очевидно, як свідчать місцеві перекази, місцем духовного подвигу окремих монахів.
На жаль, після смерті головного ініціатора археологічних досліджень і музеєфікації печер біля Диканьки Василя Скорика розчищені споруди не підтримуються в належному стані. Тимчасові накриття над входами обвалилися, вхід до найпізнішої келії майже засипано. Відповідно, пройде небагато часу, і перспективний туристичний об’єкт набуде того стану, котрий я бачив 1996 року. Добре це чи погано? Для печер великої шкоди не буде – простояли кілька століть, і ще простоять. А от кошти та людські зусилля, затрачені на їх музеєфікацію, виявляться витраченими даремно. Тому закликаю владу та музейних працівників Диканщини подумати і вирішити остаточно, чи потрібна ця туристична пам’ятка у відкритому вигляді, та зробити відповідні кроки. Принаймні законсервувати місце входу до найпізнішої келії та один із входів до розчищеного тунелю, щоб туди не потрапляла вода, а над іншим – зробити капітальний навіс. На це не потрібні значні кошти, але це допоможе зберегти пам’ятку як цікавий об’єкт для туристів та плацдарм для проведення подальших археологічних досліджень.
Анатолій Щербань, кандидат історичних наук.
Фото взято з https://zov-24.livejournal.com/43708.html
У Диканьці вперше відбувся “Фестиваль сімейної риболовлі”
8 липня, в День родини та День рибалки, у селі Трояни на Троянівському водосховищі відбувся відкритий чемпіонат Диканського району з лову риби поплавковою вудкою “Фестиваль сімейної риболовлі-2018”. Його організатори – райдержадміністрація, районна рада, районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, регіональний ландшафтний парк “Диканський”; партнери – громадська організація “Зелене серце”, Координаційна ради з підтримки соціального становлення та розвитку молоді при райдержадміністрації, Федерація риболовного спорту Полтавської області. Спонсорську допомогу надали компанія “Флагман” та магазин “Кочубеївський” (кер. Олександр Кабцан).
Продемонструвавши свою майстерність та наполегливість у змаганнях, переможцями та призерами цьогорічного фестивалю у номінації “Командна першість” стали: команда “Воронянка” з результатом 1241 балів – І місце, команда “Злюки Бобри” з результатом 1130 балів – ІІ місце, команда “Бригада” з результатом 582 балів – ІІІ місце. Кожна команда отримала кубки, медалі, подарунки та призи від спонсорів та організаторів заходу. Цьогоріч це – рибацькі ящики фірми “Flagman”, прикорм та крючки.
У номінації “Особиста першість” І місце здобув Олександр Шаманов (973 бали), ІІ місце – Сергій Марченко (719 балів), ІІІ місце – Максим Овсяник (561 бал). Переможець та призери повернулися додому з медалями та кубками, а також були нагороджені призами: рибацькими котушками та матчовими вудлищами.
У номінації “За найбільшу зловлену рибу” перемогу здобув Сергій Марченко з команди “Воронянка”, він спіймав ляща вагою 201 грам та отримав у подарунок фідер Flagman.
Наймолодших учасників змагань Матвія Хлоня та Дениса Івченка теж не оминули увагою та подарунками.
Мета заходу – сприяти формуванню здорового способу життя та проведенню дозвілля молоді, сімей, об’єднати і згуртувати людей у боротьбі з незаконними методами вилову риби та задля розвитку риболовного спорту у районі.
У майбутньому планується проводити фестиваль кожного року. Окрім змагань, до програми додати розважальні заходи для дітей та батьків, збільшити кількість номінацій і призів. Для проведення заходу було виділено кошти з районного бюджету.
Під час фестивалю охочі могли зробити добровільні внески, які будуть витрачені для зариблення водойм Диканського району. Скриньки для збору коштів також будуть розміщені у рибальських магазинах. Збір коштів проводитиметься до жовтня 2018 року. Про зібрану суму та цільове використання буде проінформовано у мережі Фейсбук та в районній газеті.
Щиро дякуємо всім організаторам, партнерам, спонсорам та учасникам фестивалю, а переможців та призерів вітаємо з досягненням високих результатів.
Ігор Хлонь, координатор заходу, член Координаційної ради з підтримки соціального становлення та розвитку молоді при РДА.